Уперше за весь час він поглянув на неї з чимось подібним до неприязні.
— І якщо йдеться про ваше бажання повернутися проти бажань, наприклад, кількох сотень Пороблених із «Терпсихори», котрі тепер можуть жити дещо краще, ніж тварини, то, боюся, я вважаю вашу потребу менш ніж нагальною.
Белліс мовчки дивилася на нього.
— Якби хто випадково сказав владі, — холодно мовила, — що я можу бути придатною кандидатурою для ув'язнення та перевиховання, то, клянусь, я б заподіяла собі смерть.
Погроза була смішною та зовсім неправдивою, і вона не сумнівалася, що він це знає, але опуститися до прямого прохання не могла. Белліс було відомо, що він спроможний завдати їй серйозних проблем.
Він був колабораціоністом.
Вона повернулася й пішла — у мряку, яка все ще огортала Армаду. Стільки всього прагнула сказати йому, запитати! Вона хотіла поговорити з ним про «Сорго», про ту величезну загадку, приховану тепер у невеликій бухті з кораблів. Хотіла знати, чому Коханці вкрали установку, і чим вона може пригодитися, і що вони планували з нею робити. «Де екіпажі?» — хотіла запитати. Де геоемпат, якого ніхто не бачив? І вона була певна, що Йоганнес усе це знає. Але зараз нізащо не стала б з ним говорити.
Вона не могла викинути його слова з думок. Щиро сподівалася, що її слова так само струснули його.
8
Коли наступного ранку Белліс визирнула з вікна, то побачила по дахах та коминах, що місто рухається.
Якоїсь нічної години сотні буксирів, які постійно манячили навколо Армади, як бджоли навколо вулика, впряглися, припнуті за товсті ланцюги до країв міста. Сунули, натягуючи ланцюги туго, мов струни.
Белліс звикла до мінливості міста. Одного дня сонце сходило ліворуч від її дому-димаря, а наступного — праворуч, коли Армада протягом ночі повільно розвернулася. Сонячні витівки дезорієнтували. Без видимої на видноколі суші не було нічого, крім зірок, за якими можна було б оцінити їхнє місцеперебування, а Белліс завжди вважала споглядання зоряного неба втомливим: вона була не з тих, хто міг би відразу розпізнати Триріг, Немовля чи інші сузір'я. Нічне небо для неї нічого не означало.
Сьогодні сонце зійшло майже прямо перед її вікном. Кораблі, що тягли масу Армади за ланцюги, стриміли на видноколі, й Белліс за кілька хвилин прикинула, що вони прямують на південь.
Її вразили такі дивовижні зусилля. Поруч із містом кораблі, які тягнули його, здавалися крихітними.
Важко було оцінити рух Армади, але, дивлячись на воду поміж кораблів і хлюпання спінених баранців хвиль по краях міста, Белліс підозрювала, що рухалися вони до болю повільно.
«Куди ж ми їдемо?» — безпомічно запитувала сама себе.
Белліс відчувала дивний сором. Минуло кілька тижнів від її прибуття в Армаду, і вона зрозуміла, що не замислювалася про рух міста, про його переходи через море, або загалом маршрут, або про те, як його флот, зайнятий піратством, знаходив свій шлях назад до дому, який постійно змінював місце. Вона згадала — й на цій думці нервово пересмикнула плечима — про випад Йоганнеса минулого вечора.
Щось із почутого від нього було правдою.
Так само, як і щось із її слів, і вона й досі сердилася на нього. Не хотіла мешкати на Армаді, й від думки про те, що їй доведеться доживати віку на цій сітці трухлявих балій, на її рот наповзала така гримаса гніву, що це було схоже на паніку. Але все ж...
Але все ж це правда: вона замкнулася у своєму нещасті. Вона не знала своєї ситуації, не знала історії та політики Армади і зрозуміла, що це небезпечно. Не розуміла економіки міста, не відала, звідки приходять кораблі, які пливли в доки Базиліо та Морського їжака. Вона не знала, де місто було чи куди воно прямує.
Стоячи в нічній сорочці й дивлячись, як сонце ллється на гойдливе місто, замислилася над усім, що тут діється. Всередині повільно прокидалася цікавість.
«Коханці, — з неприязню подумала вона. — Почнемо з них. Срані Коханці. Що вони таке, Джаббер їх бери?»
Вони зі Шекелем пили каву на верхній палубі бібліотеки.
Він був жвавий хлопчина. Сказав їй, що займався чимось з однією людиною, а ще чимось з іншою, і що побився з третьою, і що четверта жила у кварталі Суха Падь, і Белліс ніяковіла перед тим, як недбало він розкидався знаннями про місто. Вона знову відчула пекучий сором через своє невігластво й уважно прислухалася до його балаканини.
Шекель розповів Белліс про какта-аеронавта Гедрігала. Розказав їй про, зокрема, сумнозвісне піратське минуле какта для Дрир Самгера й описав подорожі, які Гедрігал здійснив на жахливий острів на південь від Ґнурр Кетта, щоб торгувати з москітолюдом.
Своєю чергою, Белліс питала його про райони, примарний квартал, маршрут міста, про «Сорго», капітана Тінтіннабулума. Вона викладала запитання одне за одним, мов карти.
— Ага, — по хвилі відповів хлопець. — Я знаю Тіннабола і його людей. Дивні хлопці. Маклер, Метцґер, Промус, Тіннабол. Є ще один, Арґентаріусом звати, він божевільний, його ніхто ніколи не бачить. Інших не згадаю. Усередині «Кастор» забито всілякими трофеями. Огидними. Морськими трофеями. Кожна стіна. Опудала акул-молотів і косаток, істот із кігтями й щупальцями, черепи... І гарпуни. І геліотипії екіпажу на трупах істот, яких, сподіваюся, більше ніколи в житті не побачу. Вони мисливці. У місті недавно. Вони точно не із завербованих. Відомо безліч історій, чуток про те, чим вони займаються, чому взагалі тут. Наче чогось чекають.
Белліс не могла втямити, звідкіля Шекель стільки знає про Тінтіннабулума, але потім хлопець усміхнувся і продовжив:
— У Тінтіннабулума є... помічниця. Анджевіна звати. Цікава дамочка.
І знову розплився в усмішці. Белліс відвернулася, збентежена його бурхливим ентузіазмом.
В Армаді була своя друкарня, з нею співпрацювали автори, редактори та перекладачі, тут виходили нові книги та переклади на сіль класичних текстів. Але паперу мали небагато: тиражі були незначними, а книги — дорогими. Квартали міста покладалися на Бібліотеку Великих Шестерень у Книжковому містечку і сплачували внески, щоб забезпечити свої права на доступ до книжкових фондів.
Книги надходили здебільшого від піратів Гарватера. Невідь-скільки століть цей найпотужніший район Армади дарував усі реквізовані книги Годинниковій відрозі. Хто б не очолював Книжкове містечко, ці пожертви доводили лояльність району. Інші райони й собі запровадили подібну практику, хоча, можливо, без аж такого суворого нагляду. Вони могли дозволити завербованим лишити при собі той чи інший томик або навіть підторговували найрідкіснішими фоліантами, які ті вдало прихопили. Але в Гарватері це вважали серйозним порушенням.
Іноді кораблі Гарватера нападали на прибережні поселення Бас-Лаґу, полюючи за словами, а пірати перетрушували будинок за будинком, забираючи кожну книгу та рукопис, які знаходили. Все для Книжкового містечка, все для Годинникової відроги.
Потік мародерства не припинявся, тож у Белліс із колегами роботи не бракувало.
Новоприбулі хепрі на своїх кораблях Милосердя, котрі випадково перехопила Армада, понад століття тому вчинили тихий переворот і захопили Книжкове містечко собі. Їм вистачало клепки усвідомити, що, незважаючи на більш як прохолодне ставлення хепрі до письмових текстів — їхні складні очі не годяться для читання — район живе бібліотекою. Вони вправно перейняли на себе управління.
Белліс не могла оцінити кількість книг: на кораблях бібліотеки було безліч крихітних старих трюмів, перебудованих димоходів та перегородок, кают, прибудов і закапелків, напхом напханих книгами. Багато з них — древні фоліанти, до незліченних тисяч із них віками ніхто не торкався. Армада століттями крала книги.
Каталоги були неповні. Протягом останніх століть утворилася бюрократія, функцією якої був перелік фондів бібліотеки, але під час правління одних чиновники були уважнішими, інших — не дуже. Помилки траплялися завжди. Кілька партій книг порозкладали на полиці майже випадково, не перевіривши. Помилки проскакували в системи й породжували інші помилки. Томи десятиліттями припадали пилом у бібліотеці, на видному місці — до них так і не дійшли нічиї руки. Переказували чутки та легенди про їхній потужний втрачений, прихований чи заборонений зміст.