Уперше опинившись у темному нутрі бібліотеки, Белліс ковзала пальцями по кілометрах полиць, повз які проходила. Вона витягнула книгу навмання і, розгорнувши її, зупинилася роздивитися ім'я, написане від руки блідим чорнилом угорі першої сторінки. Вона витягнула ще один том: ще одне ім'я каліграфічно виведене чорнилом, тільки трохи пізніше. Третя книга була без підпису, але четверта, знову ж таки, позначена як власність ще якогось давно померлого власника.
Белліс стояла на місці, читала все нові й нові імена, і раптом стіни й ряди книг почали тиснути звідусіль. Вона стояла, оточена краденими книгами, похована серед них, мов у бруді. На думці про безліч сотень тисяч імен, що її оточували, марнославно нашкрябаних у правому верхньому куті, про вагу нікому не потрібного чорнила, нескінченні «я, я, моє, це моє», кожне просто і владно забране у власників, Белліс спирало подих.
Вона відчувала, ніби навколо неї манячать привиди і не хочуть визнати, що книги вже не їхні.
Того дня вона перебирала нові надходження й наткнулася на свою книгу.
Вона довго сиділа на підлозі, розкинувши ноги, притулившись спиною до полиць, і дивилася на примірник «Кодексів Червивої Глушини». Намацала пальцями знайомий потертий корінець та ледь помітний рельєф літер «Б. Колдвин». Це був її примірник — вона впізнала потертості й тріщинки. Сторожко оглядала книгу, немов це якесь випробування, котре вона от-от провалить.
У візку не було іншої її праці — «Граматології горішньокеттайської мови», зате знайшла підручник зі салкрікалторської мови, який вона, утікаючи, прихопила на «Терпсихору».
«Значить, наші речі почали прибувати», — подумала вона.
І від думки, наче від удару, сперло дух.
«Це ж моє. Забрали».
Що ще забрали з її корабля? Може, Моліфікеттів примірник «Майбутніх часів»? Чи «Ортографію та ієрогліфи» вдови Кардоміум?
Вона не могла знайти собі місця. Підвелася, побродила бібліотекою, розбурхана, наїжена. Вийшла на свіже повітря, притиснувши до грудей книгу, і побрела хідниками, що з'єднували між собою судна, а потім вернулася назад у темряву книжкових рядів.
— Белліс?
Вона розгублено підвела голову. Перед нею стояла Керіенн, вигнувши губи чи то у подиві, чи стурбовано. Дівчина була страшенно бліда, але голос зовсім не втратив сили.
Книга ледь не впала з рук Белліс. Вона заспокоїлася, постаралася дихати повільніше й розслабити напружену гримасу на лиці, тим часом не знаходячи, що сказати. Керіенн ухопила її під руку й потягла за собою.
— Белліс, — знову промовила та. І хоча губи її вигнула лукава посмішка, в голосі чулася доброта. — Саме час нам із тобою краще познайомитися. Ти ще не обідала?
Керріенн вела її коридорами «Танцюючої Істоти», по напівзатоплених містках до «Пінчермарна». «Це на мене не схоже, — подумала Белліс, ідучи за Керіенн, — щоб я дозволила волокти себе, мов ляльку. Це не я». Але вона йшла, немов у тумані, й корилася наполегливому смиканню з боку Керіенн.
Біля виходу Белліс із подивом зауважила, що все ще тримає свій примірник «Кодексів». Вона стискала книгу так сильно, що аж побіліли кісточки на безкровних пальцях.
Її серце застукотіло швидше, коли вона раптом подумала, що під захистом Керіенн може спокійно пройти мимо вартових, тримаючи при собі книгу, подалі від чужих очей, і вийти з бібліотеки зі своєю контрабандою.
Але що ближче підходила до дверей, то більше вагалася, чим менше розуміла свої мотиви, тим сильнішав страх бути спійманою на крадіжці. Зрештою, протяжно зітхнувши, відклала монографію у кабінку біля стола. Керріенн невпинно спостерігала за нею. Під світлом сонця за дверима Белліс озирнулася на покинуту книгу й відчула приплив чогось, якогось щемкого відчуття.
Тріумф то чи поразка — годі було сказати.
«Псар» був найбільшим судном Годинникової відроги, великим пароплавом архаїчної конструкції, облаштованим під майстерні та дешеве житло. На його задній палубі вимальовувались оцупкуваті бетонні блоки, обліплені спеціальним клеєм для відлову птахів. Шворки з випраною білизною з'єднували вікна, з яких визирали й перебалакувалися люди та хепрі. Белліс спустилася мотузяною драбиною за Керіенн до моря, вдихаючи вогке солоне повітря, до галери, що притулилася в тіні «Псара».
Під палубою галери був ресторан, у пообідній час повний галасливих відвідувачів. Офіціантами були хепрі та люди, навіть пара іржавих конструктів. Вони дріботіли вузькою доріжкою між двома рядами лавок, викладаючи миски з кашею й тарілки з чорним хлібом, салатами та сирами.
Керіенн замовила для обох і зі щирою тривогою на обличчі повернулася до Белліс.
— Ну, — врешті сказала. — Що з тобою діється?
Белліс підвела на неї погляд і жахливу секунду думала, що заплаче. Це почуття швидко відринуло, і вона опанувала себе. Повела очима на інших відвідувачів: людей, хепрі і кактів. За кілька столів від неї сиділо двійко лорґісів, їхні розтроєні тіла, здавалося, дивилися в усі напрямки відразу. За її спиною була якась блискуча земноводна істота з району Баск, інші види навіть не могла розпізнати.
Ресторан почав погойдуватися на хвилях, що лизькали галеру.
— Я знаю, що бачу, — сказала Керіенн. — Мене ж теж насильно завербували.
Белліс уважно поглянула на співбесідницю.
— Коли? — спитала пошерхлими губами.
— Років зо двадцять тому, — відповіла Керіенн, крізь вікна вдивляючись у доки Базиліо і роботяг-буксирів, що невтомно тягли місто вперед.
Вона сказала щось, повільно і ретельно добираючи слова мовою, яку Белліс майже впізнала. Аналітична частина мозку лінгвістки почала зіставляти, каталогізувати характерні стакато-фрикативи, але Керіенн її випередила.
— Це так у нас там, удома, говорили, коли хтось сумує. Щось дурне і банальне на зразок «Могло бути й гірше». Буквально це означає: «У тебе все ще є очі, та й окуляри поки цілі». — Вона нахилилася ближче й усміхнулася. — Але я не надто ображуся, якщо тебе ця приповідка не заспокоїть. Я далі від мого першого дому, ніж ти, кробузонко. На дві тисячі миль далі. Я з протоки Вогняна Вода.
Дівчина засміялася, помітивши недовірливий погляд і вигнуту брову співрозмовниці.
— Точніше, з острова Ґешен, де править Відьмократія, — вона вгризлася у карликову курку, вирощену на Армаді. — Відьмократія, також відома під більш громіздкою назвою Шуд цар Миріон цар Коні. — Керіенн насмішливо-загадково замахала руками. — Місто ратджину, Вулик Чорної Туги і все таке інше. Я знаю, що ви, кробузонці, балакаєте про нього. І дуже мало з того — правда.
— Як тебе забрали? — запитала Белліс.
— Двічі, — була відповідь. — Мене викрали і викрали ще раз. Ми пливли нашим тралером до Когніда у Ґнурр Кетті. Це довгий важкий шлях. Мені було сімнадцять. Я виграла в лотерею — можливість побути фігурою на носі корабля й наложницею. День я проводила, прив'язана до бушприту, розсипаючи пелюстки орхідей перед кораблем, а ніч — гадаючи на картах чоловікам та в їхніх ліжках. Ця частина була нуднувата, одначе днями я розкошувала. Висіла там, співала, спала, дивилася на море. Але нас перехопив бойовий корабель Дрир Самгера. Їм свою торгівлю з Когнідом не хотілося ділити із нами. У них була монополія — і досі є? — додала вона раптом.
Белліс могла тільки невпевнено похитати головою, мовляв, не знаю.
— Так от, вони прив'язали нашого капітана до мого місця під бушпритом і потопили корабель. Більшість чоловіків та жінок всадовили на рятувальні човни, дали їм нехитрий провіант і вказали у напрямку узбережжя. До нього було далеко, і я сумніваюся, що вони взагалі добралися. Деяких із нас узяли на борт. Найгірше, що з нами там ставалося, хіба кайданки й грубість. Я мучилася, дурна, роздумами, що вони зроблять зі мною, але потім нас захопили вдруге. Району Суха Падь знадобилися кораблі, й вони відправили піратів. Тоді Армада була далеко на південь звідси, тому човни Дрир Самгера стали ідеальною здобиччю.