— І... як ти...? Важко було, коли вперше тут опинилася? — вичавила Белліс.
— Деякі какти, — сказала вона, — так і не змирилися. Вони відмовлялися підпорядковуватися, або намагалися втекти, або нападали на охоронців. Підозрюю, їх убили. А я та мої супутники...? — Керіенн знизала плечима. — Нас визволили, тому для нас усе було по-іншому. Але теж важко і погано. За братом сумувала. Та, розумієш, я зробила вибір. Обрала вижити й жити собі далі. Через деякий час мої товариші переїхали із Сухої Паді. Один живе в Шаддлері, інший — у Ти-і-Твій. Але більшість лишилися жити у кварталі, який нас прийняв.
Деякий час вона мовчки жувала, відтак підвела голову.
— Знаєш, це можливо. Це місце стане твоїм домом.
Вона хотіла підбадьорити Белліс. Просто намагалася бути доброю. Але Белліс почула в її словах погрозу.
Керіенн розповідала їй про райони.
— Гарватер ти знаєш, — безбарвним голосом констатувала. — Далі Коханці. Пошрамовані Коханці. Збочені виродки. Годинникову відрогу теж знаєш.
«Квартал інтелектуалів, — подумала Белліс. — Як Відлунна трясовина у Новому Кробузоні».
— У Шаддлері струпарі. Далі Баск. Ти-і-Твій. — Керіенн загинала пальці, рахуючи райони. — Джгур. Кергаус, Демократична Рада. Цей відважний редут. І Суха Падь, — підсумувала. — Там, де живу я.
— Чому ти покинула Новий Кробузон, Белліс? — раптом спитала вона. — Ти мені не дуже нагадуєш колонізаторку.
Белліс опустила очі.
— Довелося поїхати. Проблеми були.
— Із законом?
— Дещо сталося... — зітхнула. — Я нічого не зробила, взагалі нічого. — Вона не змогла стримати гіркоту. — Кілька місяців тому в місті трапилася напасть, хвороба якась. І... подейкували, що в цьому був замішаний дехто мені знайомий. Вартові шманали усіх до нього причетних. Тож очевидно, що дібралися б і до мене. Я ніколи не хотіла звідти їхати... — Белліс обережно підбирала слова. — Вибору не було.
Обід, компанія, навіть балачка ні про що, яку Белліс зазвичай зневажала, заспокоїли розбурхані нерви. Коли вони, доївши, підвелися й зібралися йти, вона запитала Керіенн, чи тій, бува, не зле.
— Я помітила ще в бібліотеці... — промимрила Белліс. — Не подумай нічого, але мені тоді здалося, що ти якась дуже бліда.
Керріенн хитро посміхнулася.
— Це вперше ти поцікавилася мною, Белліс. Обережніше. А то ще подумаю, що тобі не геть на мене наплювати. — За люб'язністю не сховалася гостра шпилька. — Я в порядку. Просто вчора віддавала податок.
Белліс чекала, фільтруючи інформацію, яку вже засвоїла, щоби побачити, чи набудуть слова Керіенн раптового сенсу. Не сталося.
— Не розумію, — зрештою визнала Белліс, виснажена здогадками.
— Белліс, я живу в районі Суха Осінь. Інколи з нас беруть податок, ясно? Белліс, ти ж знаєш, що в нас усім керує Бруколак? Чула про нього?
— Чула щось...
— Він упир. Лоанґо. Каталкана.
Із кожним езотеричним словом Керіенн усе пильніше зазирала Белліс в очі й бачила, що жодне з них співрозмовниці невідоме.
— Гемофаг, Белліс. Не мертвий.
Вампір.
Оточена чутками й натяками, як хмарою набридливої мошкари, Белліс за тиждень хоч трохи дізналася про більшість районів міста. Усі ці дивні маленькі фемто-державки тулилися докупи, з'єднані в нездорову громаду, зневажаючи одна одну і борючись за становище в Армаді.
Але якось усе найважливіше, найшокувальніше, неймовірне чи жахне вона пропустила. Зрештою, подумала про той момент, коли їй тицьнули під ніс її ж невігластво: коли Керіенн пояснила свою блідість, і Белліс зрозуміла, наскільки вона далеко від дому.
Її тішило, що після слів Керіенн вона жодним мускулом не видала себе — хіба трохи зблідла. Щось захололо всередині, коли почула слово «вампір», котре звучало однаково й раґамольською, й сіллю. Тієї миті зрозуміла, що далі від свого дому, ніж вона зараз є, вже нема куди.
В Армаді розмовляли мовою, яку Белліс цілком могла зрозуміти. Вона впізнавала кораблі, навіть перероблені та перебудовані. У них були гроші й уряд. Відмінності календаря і термінології можна вивчити. Нахапана архітектура була химерною, але зрозумілою. Але це було місто, в якому вампіру не потрібно ховатися і крадькома полювати, — він міг відкрито ходити ночами й міг правити.
Тоді Белліс зрозуміла, що всі її культурні маркери застаріли. Їй стало мулько від власного незнання.
У каталозі наукових праць пальці Белліс ковзали по розкладених за абеткою картках, поки не знайшли ім'я Йоганнеса Тиарфлая. Деякі його книги були у кількох примірниках.
«Якщо Коханцям, які нині керують моїм життям, так уже знадобився ти, мій друже Йоганнесе, — подумала вона, переписуючи бібліотечні шифри його праць, — то я збираюся зазирнути в їхні думки. Подивимося, чим ти їх так зацікавив».
Одна книга була в когось на руках, але примірники інших були у бібліотеці. Як працівник бібліотеки Белліс мала право брати книги додому.
Було дуже холодно, й вона поспіхом пробиралася крізь натовп, під джеркотання армадських мавп у снастях, над хисткими хідниками, палубами та піднятими вулицями міста, над хвилями, що пінилися поміж суден. Розбурхане небо натужно висвистувало. У сумці Белліс лежали примірники «Хижаків у водах Залізної затоки», «Анатомії сардул», «Есеїв про звірів», «Теорій мегафауни» і «Транспланного життя як проблеми для натураліста» авторства Йоганнеса Тиарфлая.
Вона допізна сиділа, пригорнувшись до пічки, тим часом, як надворі морозні хмари розсіювали місячне світло. Вона читала в калюжці світла від лампи, зазираючи то в одну книгу, то в іншу.
О першій ночі підвела очі на похмурий корабельний горизонт.
Ореол човнів, що кільцем охоплювали місто, все ще тягнув його вперед.
Вона подумала про всі човни Армади в морі, її посланців-піратів, що обкладали податком кораблі та громади, які зустрічалися дорогою. Вони упродовж місяців могли проходити морем тисячі миль, поки, навантажені здобиччю, якимсь воістину загадковим чином не знаходили дорогу додому, як би далеко дім не перемістився.
Навскопісти міста спостерігали за небом і з його миттєвих змін знали, коли наближалися судна, тож буксири могли відтягти Армаду подалі від очей. Іноді маневри не вдавалися, й чужинські кораблі перехоплювали, запрошували до торгівлі або захоплювали. Влада, володіючи якоюсь таємною наукою, завжди знала, коли до них наближалися свої, армадівські судна і привітно впускала їх додому.
Навіть такої пізньої години все ще линув гуркіт машинерії з деяких кварталів, розтинаючи рівномірне хлюпання хвиль та нічні погуки тварин. Між шарами мотузок і деревами, що перекривали вид, як подряпини на геліотипії, Белліс розгледіла маленьку бухту з човнами у кінці Армади, де погойдувалася на хвилях бурова вишка «Сорго». Кінчик її тижнями порскав вогнем і тавматургічними відходами. Щовечора зорі навколо неї затьмарювало брунатне, бруднувате світло.
А сьогодні установка мовчала. Хмари над «Сорго» висіли густі й темні. Труба більше не порскала вогнем.
Уперше з моменту приїзду в Армаду Белліс перебрала свої речі й витягла давно забутий лист. Нерішуче завмерла, сидячи біля пічки, з авторучкою перед складеним аркушем паперу. Відтак, розсердившись на свою нерішучість, заходилася писати.
Попри те, що Армада неспішно пробиралася на південь до тепліших вод, на кілька днів погода різко погіршилася, стало до дрижаків холодно. З півночі подули крижані вітри. Дерева та плетива плюща, ріденькі сади, що прикрашали палуби човнів, почорніли й зів'яли.
Незадовго до того, як ударив морозець, Белліс бачила скраю міського порту китів — ті з явною втіхою гралися одне з одним у воді. Через кілька хвилин вони раптом підійшли набагато ближче до Армади, ляснули об водну гладінь величезними хвостами — і як не було їх. А потім настав холод.
У місті не було зими, як і не було літа, весни й узагалі пір року — була тільки погода. Для Армади це була функція не часу, а місця. Коли Новий Кробузон у кінці року хилився під сніговими бурями, армадці могли грітися під сонечком у Вогненному морі; або ж сиділи у каютах, тоді як екіпажі в цупких куртках поволі тягнули їх на якір у Німому океані, при температурах, за яких Новий Кробузон здався іще б курортом.