Шекель зачудовано дивився на неї.
— Спробуй оцю, — вона простягнула йому «Хоробре яйце».
Він із благоговінням узяв книжку.
— Це для маленьких дітей, — сказала Белліс. — Не дуже задумуйся про саму історію, для тебе вона занадто простенька й дурнувата. Це нічого не означає. Але хочу знати, чи зможеш зрозуміти, що там відбувається, коли розбиратимеш слова, як я показала. Виконуй накази літер, вимовляй слова. Там неодмінно знайдуться такі, що можеш їх не зрозуміти. Коли такі трапляться, запиши ці слова і принеси мені список.
Шекель підвів на неї розгублені очі.
— Записати?
Вона побачила, що твориться всередині хлопця. Він усе ще сприймав слова так, ніби вони були окремішними сутностями — тонкими натяками, які нарешті ледь-ледь почав розуміти. Але Шекель ще не здогадувався про можливість закодувати їх у власні секрети. Він іще не зрозумів, що, навчившись читати, навчився і писати.
Белліс намацала в кишені олівець і наполовину списаний аркуш паперу та простягнула хлопцеві.
— Просто перепиши незрозумілі слова буква в букву так, як вони є у книзі. А потім принось.
Він глянув на неї, і на хитрому обличчі знову майнула одна з його блаженних усмішок.
— Приходь завтра о п'ятій годині, — провадила вона, — і я буду ставити тобі питання про історії у книзі. Будеш мені читати вголос деякі уривки.
Шекель зиркнув на неї, беручи книгу, а потім кивнув, наче вони домовилися про якесь діло у Псячій Твані.
Поведінка хлопця змінилася, щойно вони покинули галеон. Шекель тримався знову зухвало й задерикувато і навіть почав розказувати Белліс про свою банду в доках, при цьому міцно стискаючи в руці «Хоробре яйце». Вона без роздумів записала книгу на себе, і хлопця глибоко розчулив такий акт довіри.
Тієї ночі було знову холодно, і Белліс підсіла ближче до пічки. Приготування їжі та їда дратували невблаганною необхідністю. Вона робила це безрадісно та якомога швидше, а потім сідала за книги Тиарфлая і продовжувала працювати над ними, роблячи записи. О дев'ятій закрила книгу й витягла свій лист.
І взялася писати.
Сумолок 27 пилу 1779 (хоча тут це нічого не значить. Тут 4 сепреді кварто Бісса, 6\317), Димар «Хромоліта».
Я не перестану шукати підказки. Спочатку, коли я читала книги Йоганнеса, розгортала їх навмання і пробігала очима теж навмання, а потім збирала докупи знайдені розрізнені фрагменти, чекаючи натхнення. Але швидко зрозуміла, що так далі діло не піде.
Робота Йоганнеса, як він мені розказав, — одна з рушійних сил цього міста. Характер таємного плану, частиною якого він є і про який він був не надто говіркий, але який був досить важливим для Армади, що аж та пішла на акт неприкритого піратства проти найпотужнішої держави в Бас-Лаґу, повинен бути прихований десь на сторінках його книг. Зрештою, це була одна з тих книг, через яку Коханці так жадали прибрати його до рук. Але я навіть не можу з'ясувати, який з його творів є тим «необхідним читанням», котре він описав для цього секретного проекту.
Тож я уважно читаю кожен по черзі; починаючи з передмови й закінчуючи покажчиком. Визбирую по зернині інформацію. Намагаюся намацати, які ж задуми криють ці роботи.
Звичайно, я не вчена. Ніколи раніше не читала таких книг. Значна частина того, що є в них, для мене незрозуміла.
«Вертлужна западина — це поглиблення із зовнішнього боку os innominatum саме там, де сходяться ilium та ischium».
Я читаю такі речення, як поезію: ilium, ischium, os innominatum, клиноподібна та великогомілкова кістки; тромбоцити і тромбін, келоїд, рубець.
Книга, що мені найменше до вподоби, — це «Анатомія сардул». Колись Йоганнеса буцнув молодий сардула, і, мабуть, саме тоді він працював над цією книгою. Уявляю, як бідолашна істота крокує туди-сюди у клітці, поки повітря заповнюють заспокійливі пари, а потім кидається востаннє, передчуваючи кінець. А потім, мертву, її перенесли на сторінки холодної книги. Безбарвний перелік кісток, судин та сухожиль.
Улюблена книга в мене досить несподівана. Це ні «Теорії мегафауни», ні «Транспланне життя», — роботи не тільки зоологічні, а й філософські, з якими я сподівалася знайти якийсь зв'язок і близькість порівняно з іншими. Їхні глибокі й малозрозумілі роздуми здалися мені інтригуючими, але розпливчастими.
Ні, том, який я читала найуважніше, який мені здався зрозумілим і просто зачарував, — це «Хижаки у прибережних водах Залізної затоки».
Таке хитромудре переплетіння сюжетів. Ланцюги дикості та метаморфози. Я все це бачу. Диявольські краби та нереїдові. Свердло устриць прогризає смертоносну лунку в броні своєї здобичі. Розтягнуте у часі, неймовірно повільне розривання гребінця, що чинить зголодніла морська зірка. Кінська актинія заковтує молодого бичка.
Це яскравий маленький морський пейзаж, що Йоганнес майстерно намалював для мене, пейзаж із черепашника, морських їжаків та нещадних припливів.
Але це нічого не говорить мені про плани міста. Що б не мали на думці правителі Армади, мені доведеться шукати ретельніше, щоби довідатися. Буду читати далі ці книги. Вони в мене — поки єдині підказки. І тому я не буду старатися зрозуміти Армаду, щоб навчитися жити щасливо в моєму іржавому димоході. Я зрозумію, куди ми їдемо і чому, щоб я могла звідси піти.
У двері Белліс несподівано постукали. Вона стривожено підняла очі. Була майже одинадцята.
Повільно вставши, спустилася вузькими гвинтовими сходами в центрі її круглої кімнати. Йоганнес був єдиною в Армаді людиною, яка знала, де живе Белліс, а вона не розмовляла з ним від часу їхньої сварки в ресторані.
Белліс повільно й безгучно підійшла до дверей, почекала. Стукіт повторився. Може, прийшов просити вибачення? Чи щоб знову розсердити її? А чи хоче вона його бачити, щоби знову відчинити двері для їхньої дружби?
Вона зрозуміла, що все ще сердилася на нього і все ще відчувала сором.
Після того, як стук прозвучав утретє, Белліс, серйозно насупившись, наготувалася вислухати його і випровадити геть. Відчинивши двері, вона стала, як стовп, роззявивши від подиву рот. В'їдлива промова випарувалася разом із подихом.
На її порозі стояв, згорблений від холоду, й утомлено дивився на неї Силас Фенек.
Деякий час вони сиділи мовчки, попиваючи вино, що приніс Фенек.
— Ви непогано влаштувалися, міс Колдвин, — зрештою мовив він, окидаючи цікавим оком погнутий металевий циліндр, що слугував їй за кімнату — Чимало з нас, новоприбулих, живуть у далеко не таких симпатичних місцинах.
Вона скептично вигнула брову, й він кивнув.
— Обіцяю, що це правда. Ви хіба не бачили?
Звісно, вона не бачила.
— А де ви живете? — запитала.
— Біля кварталу Ти-і-Твій, — відповів. — У трюмі кліпера. Без вікон. — Він стенув плечима. — Ваші? — показав на книжки на ліжку.
— Ні, — сказала вона й поспіхом запхала їх подалі. — Мені дозволили лишити тільки записник. Навіть книжки, які, бляха, я сама ж і написала, забрали.
— Те саме. Лишили тільки мій журнал. Вахтовий журнал за роки подорожей. Якби ще й це забрали, було би геть туго. — Він посміхнувся.
— Що вам дали робити? — спитала Белліс, і Фенек знову знизав плечима.
— Мені вдалося усього цього уникнути, — була відповідь. — Роблю, що хочу. Ви працюєте в бібліотеці, так?
— Як? — хрипко запитала. — Як вам удалося відкараскатися від них? На що живете?
Він якусь мить мовчки дивився на неї.
— Я отримав три чи чотири пропозиції — підозрюю, як і ви. Першим сказав, що погодився на другу пропозицію, другим — що на третю, і так далі. Їм усе одно. А живу я... гм... Стати незамінним простіше, ніж ви думаєте, міс Колдвин. Надаючи послуги, пропоную все, за що люди готові платити. Інформація, здебільшого...
Белліс вразили його відвертість і натяки на змови й таємниці довкола.