— Знаєте... — раптом продовжив він. — Я вам дуже вдячний, міс Колдвин. Щиро вдячний.
Белліс чекала.
— Ви були там у місті Салкрікалтор, міс Колдвин. Ви чули розмову між покійним капітаном Мизовіцом і мною. Ви, мабуть, замислилися, що ж такого було в тому листі, що капітан, розлютившись, повернув назад, але ви змовчали. Я впевнений, що ви зрозуміли, як усе могло... обернутися для мене, коли нас захопила Армада, одначе ви не сказали нічого. І я вдячний. Ви ж, правда, нічого не сказали? — додав із тривогою, яку не міг повністю приховати. — Як уже сказав, я дуже вам вдячний.
— Коли ми востаннє говорили з вами на «Терпсихорі», — сказала Белліс, — ви сказали мені, що для вас життєво необхідно повернутися в Новий Кробузон тієї ж миті. А що тепер?
Чоловік скрушно похитав головою.
— Перебільшення і... лайно собаче, — протягнув і глипнув на Белліс, але та ніяк не відреагувала на вибір слів. — Буває в мене така звичка — перебільшувати.
Він махнув рукою, мовляв, годі про це. Зависла некомфортна павза.
— То ви можете говорити сіллю? — запитала Белліс. — Для такої роботи, як ваша, ця мова, певно, стає вам у пригоді, містере Фенек.
— У мене було багато років, щоб опанувати сіль, — сказав він сіллю швидко і плавко зі щирою посмішкою та продовжив раґамольською. — І... Ну, я тут живу під іншим ім'ям. Якщо ви не проти, я тут відомий як Саймон Фенч.
— То де ж ви навчилися солі, містере Фенч? — запитала вона. — Ви згадували мандри...
— От чорт! — він аж наче зніяковів. — Від вас це звучить, як лайка. Тут називайте мене, як вам до вподоби, міс Колдвин, але поза цим житлом сподіваюся на вашу поблажливість. Рин Лор. Я вивчив сіль у Рин Лорі й на межі Піратських островів.
— Чим ви там займалися?
— Тим, чим і всюди. Продавав і купував. Я — торговець.
— Мені тридцять вісім років, — сказав він після того, як вони випили ще вина й Белліс заметушилася біля плити. — Я був торговцем ще з двадцяти років. Я — людина Нового Кробузона, не зрозумійте мене неправильно. Народжений і вихований у тіні Ребер. Але сумніваюся, що провів хоч п'ять сотень днів у цьому місті за останні двадцять років.
— Чим торгуєте?
— Усім потрошку, — відповів, знизавши плечима. — Хутром, вином, двигунами, худобою, книгами, працею. Усім, чим хоч. Алкоголь міняю на шкірки в тундрі на північ від Джангсача, шкірки — на таємниці у Гінтері, секрети та художні твори — на роботу й спеції у Горішньому Кромлеху...
Він умовк, і Белліс зустрілася з ним поглядом.
— Ніхто не знає, де Горішній Кромлех, — сказала, й він похитав головою.
— Дехто з нас знає, — стиха мовив він. — Тобто зараз. Дехто з нас зараз знає. Еге ж, подорож туди не з легких. Із Нового Кробузона через північ не доберешся — там руїни Суроча, а на південь підеш — намотаєш додаткові сотні миль через Вадонк чи Какотопічну пляму. Тому лишається перевал Покаянних, далі Червива глушина, обійти Гиблі Води, огинаємо Королівство Кар Торрер і затоку Крижаний Кіготь... — його голос стих, а Белліс усе чекала, що він скаже далі.
— А далі Шаттерджекс, — прошепотів. — І Горішній Кромлех.
Фенек зробив добрячий ковток вина.
— Вони не дуже люблять приблуд. Живих. Але боги знають: вигляд у нашої купки був потріпаний. Ми були в дорозі місяцями, втратили чотирнадцять душ. Добиралися дирижаблем, баржею, ламою і птераптахом, а ще милі й милі пішки. Я там жив місяцями. Привіз звідти багато... дивовижних речей у Новий Кробузон. Там бачив речі, дивніші навіть за це місто.
Белліс не могла вичавити з себе ні слова. Мовчки перетравлювала все сказане. Деякі місця, про які він згадував, були практично міфічними. Думка, що він, можливо, бував там — жив у них, заради Джаббера — здавалася надто нереальною, але, схоже, він таки не бреше.
— Більшість людей, які намагаються потрапити туди, вмирають, — сказав чоловік ніби поміж іншим. — Але якщо вам таки це вдасться, якщо зможете дістатися до Крижаних Кігтів, особливо на далекі береги... значить, пощастило. Ви маєте доступ до шахт Шаттерджек, пасовищ на північ од Гінтера, островів Янні Секіллі в морі Крижаний Кіготь — і вони, я вам скажу, дуже охоче торгують. Я провів там сорок днів, і єдині, з ким вони по-справжньому торгують, — це дикуни з півночі, які раз на рік збираються в кораклі й везуть свій товар, як-от, до прикладу, в'ялене м'ясо. Котрого вистачить хіба на один зуб кинути.
Він розтягнув губи в широкій посмішці.
— Але головна їхня проблема полягає в тому, що Ґенґріс відрізає їх з півдня, не дозволяючи стороннім людям пройти у той бік. Будь-кого, хто продереться до них з півдня, вони приймають, як загубленого брата. Якщо ви доберетеся туди, у вас буде доступ до всілякої інформації, місць, товарів і послуг, яких ніхто інший не має. Ось чому я маю... деякі домовленості з парламентом. Ось чому в мене є пропуск, який дає мені повноваження за певних обставин реквізувати судна; дає мені певні права. Я маю змогу надати місту інформацію, яку вони не можуть дістати ніде більше.
Він шпигун.
— Коли Сімлі перейшов Бряклий океан і наткнувся на Беред Кай Нев шість із половиною століть тому, — сказав Фенек, — що, ви думаєте, він віз у трюмі? «Шалений Богомол» був великим кораблем, Белліс. — Чоловік зробив паузу — вона не дозволяла називати себе просто на ім'я, — але й несхвалення ніяк не проявила, і він продовжив: — Там були випивка, шовки, мечі та золото. Сімлі хотів торгувати. Так відкрили східний континент. Усі дослідники, про яких ви чули, — Сімлі, Донлеон, Брубен, можливо, Лібінтос і сам Джаббер — теж були торговцями.
Він із дитячим захватом смакував імена.
— Такі люди, як я, повертають карти та інформацію. Ми можемо запропонувати таку інформацію, якою ніхто інший не володіє. Можемо торгувати ними з урядом — от моє заняття. Нема такого поняття, як дослідження чи наука, — є лише торгівля. Саме торговці, які подорожували до Суроча, повернули карти, котрі Даґман Бейн використовував у Піратських війнах.
Він помітив вираз обличчя Белліс і подумав, що конкретно ця історія показує його з товаришами не в найліпшому світлі.
— Поганий приклад, — пробурмотів він, і Белліс не стримала сміху, бачачи щире розкаяння на лиці чоловіка.
— Я тут не житиму, — сказала Белліс.
Наближалася друга ночі, й вона дивилася у вікно на зорі. Вони нестерпно повільно пливли за шибою, поки Армаду тягли буксири.
— Мені тут не подобається. Огидний той факт, що мене викрали. Я можу зрозуміти, чому деякі завербовані пасажири з «Терпсихори» не проти... — ці слова були скупою подачкою тому почуттю провини, яке вселив у неї Йоганнес, і їй стало мулько на думці, що це так мілко, що це применшувало свободу, даровану людському вантажеві «Терпсихори». — І я не збираюся доживати тут своє життя. Збираюся додому, в Новий Кробузон.
Вона говорила з певністю, якої не відчувала.
— А я ні, — відказав Фенек. — Ну, тобто я люблю туди повертатися, пожити там деякий час після тої чи іншої подорожі — вечеряти в Хнумі й таке інше — але жити там я не зміг би. Проте розумію, чому вам там подобається. Я бачив багато міст, та жодне з них не може зрівнятися з Новим Кробузоном. Але щоразу, коли засиджуюся там більше двох тижнів, починаю відчувати клаустрофобію. Замурований брудом, жебрацтвом та людьми... і тим словоблуддям, що фонтанує у парламенті. Навіть коли я в центрі, розумієте? Плазі Білсантум, або у Стяжному пагорбі, або Хнумі — я все ще відчуваю, що потрапив у пастку в Псячій твані чи Лихокраї. Я не можу їх не помічати. Просто мушу вибратися. А стосовно сволот, які всім заправляють...
Белліс зацікавив прояв такої неприкритої неприязні до влади. Зрештою, Фенек отримував гроші від уряду Нового Кробузона, і навіть через легкий хміль вина Белліс чітко усвідомлювала, що саме вони, його начальники, змусили її тікати.
Але Фенек узагалі не виявляв прихильності до них. Він з добродушними веселощами ганив владу міста.
— Вони змії, — продовжив. — Радґаттер та всі інші, я їм не довіряю й срати разом із ними не сів би. Чорт, а гроші їхні беру. Якщо вони хочуть заплатити мені, щоб я їм розказав те, що я й так збирався розказати, то чого відмовлятися? Але вони мені не друзі. Я не можу просто собі спокійно жити в їхньому місті.