— Так це все... — Белліс ретельно добирала слова, намагаючись оцінити, що він за один. — То вам тут не важко? Якщо великою любов'ю до Нового Кробузона ви не палаєте...
— Ні, — обрубав різко, що дуже контрастувало з доброзичливою зарозумілістю. — Я не так сказав. Я — кробузонець, Белліс. Хочу, щоб мені було куди приходити додому... навіть якщо знову поїду звідти. Я маю коріння, не якийсь бурлака. Я бізнесмен, купець, маю дах над головою у Східному Ґідді, маю друзів та контакти і завжди повертаюся в Новий Кробузон. А тут я... в'язень. Не такі мандри я собі уявляв, тому чорта з два тут залишуся.
Зачувши таке, Белліс відкоркувала наступну пляшку вина й наповнила склянку чоловіка.
— Чим ти займався у Салкрікалторі? — запитала. Десь посеред розмови за вином вони перейшли на «ти». — Ще якимсь бізнесом?
Фенек похитав головою.
— Мене підібрали, — відповів. — Патрульні Салкрікалтора іноді розходяться на сотні кілометрів від міста, перевіряють краали. Одне з їхніх суден підібрало мене на околиці Василіскового каналу. Я прямував на південь у розбитому підводному човні-амоніті, той ще й протікав і волочився дуже повільно. Лангусти на мілководді на схід від Солса розповіли їм про цю сумнівну на вигляд балію, що ледве шкутильгала коло краю їхнього села. — Знизавши плечима, він продовжив: — Злий був, як чорт, коли мене забрали, але, думаю, вони зробили мені послугу. Сумніваюся, що такими темпами я дібрався б додому. Поки я зустрів хоч одного лангуста, який міг мене зрозуміти, ми були вже у Салкрікалторі.
— Звідки ви прибули? — спитала Белліс. — З островів Джессхул?
Заперечно похитавши головою, Фенек кілька секунд мовчки обзирав співбесідницю.
— Аж навпаки, — була відповідь. — Я прийшов з іншого боку гір. Був на морі Крижаний Кіготь. У Ґенґріс.
Белліс пильно вдивлялася у його лице, будь-якої миті готова засміятися чи зневажливо пхекнути. Але він залишався серйозним, і вона повільно кивнула.
— Еге ж, Ґенґріс, — повторив він, і Белліс знічено відвела погляд.
Більше тисячі миль на захід від Нового Кробузона розкинулося величезне озеро, чотириста миль упоперек, — озеро Крижаний Кіготь. З його північної верхівки випинається затока Крижаний Кіготь, смуга прісної води завширшки сто миль та вісімсот завдовжки. На північному кінці затока масивно й раптово розширюється, простягнувшись назад на схід майже на ширину континенту, а потім звужується, мов пазур, і стає широким, із нерівною, зазубреною лінією берегів, морем Крижаний Кіготь.
Це були Крижані Кігті, водоймище таких масштабів, що нічим, окрім океану, його не назвеш. Масивне, прісноводне внутрішнє море, оточене горами, чагарниками та болотами й кількома витривалими віддаленими цивілізаціями, котрі, як стверджував Фенек, там збереглися.
На самому східному краю море Крижаний Кіготь від солоної води Бряклого океану відділяла крихітна смужка суші, стрічка гірської породи завширшки менше тридцяти миль. Південна верхівка моря — кінчик пазура — була майже прямо на північ від Нового Кробузона, більш як за сім сотень миль. Але нечисленні мандрівники, які вирушали у подорож з міста, завжди повертали трохи на захід, щоб дістатися до вод моря Крижаний Кіготь за двісті миль від його південної вершини. Тому що вкинуте, як домішка в морській зазублині, було надзвичайне, небезпечне місце, щось середнє між островом, напівзатопленим містом та міфом. Плавучий пустир, про який цивілізований світ знав майже нічого, крім того, що він є і що вкрай небезпечний.
Місце під назвою Ґенґріс.
Казали, що це дім ґринділів, водяних демонів чи чудовиськ або вироджених схрещених чоловіків та жінок, залежно від того, хто в яку історію вірив. Подейкували, що місце те прокляте.
Ґринділи, або Ґенґріс (відмінність між расою та місцем була неясна) правили на півдні моря Крижаний Кіготь владно та жорстоко, з примхливим і безжальним ізоляціонізмом. Їхні води були смертельними й незвіданими.
І тут тобі Фенек бере й заявляє — що? Що жив там?
— Неправда, що там нема прийшлих, — говорив він, і Белліс стишила думки, аби почути, що він узагалі каже. — Є навіть кілька людей, народжених і виведених у Ґенґріс... — Він гидливо скривив рота. — Саме «виведених» буде підходящим словом, а от стосовно «людини» — не впевнений. А їм тільки того і треба, щоб усі думали, що це... як маленький відламок пекла на воді, край світу. Але ж, бляха, вони ведуть справи з торговцями, як усі. Є кілька водяників, пара людей... та інші.
— Я був там більше пів року. О, там так небезпечно, як ніде, де я бував, не зрозумій мене неправильно. Якщо вже торгуєш із Ґенґріс, то правила... геть інші. Їх годі навчитися чи зрозуміти. Я був там шість тижнів, коли мого найліпшого друга, водяника з Джангсача, який мешкав там сім років і підторговував собі... його забрали. Я так і не дізнався, що з ним сталося, чи чому, — безбарвно сказав Феннек. — Можливо, він образив одного з їхніх богів, а може бути, що кетгут, який він постачав, був недостатньо цупкий.
— То чому ти звідти не їхав?
— Бо якщо протримаєшся, — сказав із раптовим збудженням, — воно того варте. Їхню торгівлю годі пояснити, не було сенсу пропонувати їм бартер чи намагатися щось передбачити. Вони просять у мене бушель кухонної солі та скляний бісер — гаразд. Я без питань даю. Фруктова мішанка? Забирайте. Тріска, тирса, смола, грибок — мені все одно. Тому що, Джеббер, коли вони платять, коли задоволені... Воно того варте.
— Але ти все-таки звідти поїхав.
— Поїхав, — зітхнув.
Потім устав, пошарудів у її буфеті. Вона вирішила його не насварювати.
— Я був там місяцями, купував, продавав, досліджував Ґенґріс та його околиці, пірнав і вів журнал.
Він говорив, стоячи спиною до неї, поки порався з чайником.
— Тоді до мене дійшла чутка, що я... що я щось порушив. Що ґринділи розгнівалися на мене, і що мені кінець, якщо не виберуся звідти.
— Що ти такого вчинив? — запитала Белліс по хвилі.
— Гадки не маю, — відрізав Фенек. — Жодної. Може, кулькові підшипники були не з того металу, або місяць перебував у неправильному домі, або якийсь їхній маг скопитився, і вони вирішили, що через мене. Не знаю. Все, що я знав, — це те, що треба втікати. Я залишив кілька речей, які навели їх на помилковий слід. Бач... я досить добре ознайомився з південним визубнем моря Крижаний Кіготь. Вони люблять зберігати це в таємниці, але я там орієнтуюся краще, ніж будь-який чужак. Там є тунелі. Тріщини у хребті, що відрізають море Крижаний Кіготь від Бряклого океану. Через ці нори і виліз на берег.
Він замовк і поглянув на небо. Була майже п'ята година ранку.
— Дібравшись до океану, я старався тримати курс на південь, але мене витягло на край каналу. Саме там мене знайшли лангусти.
— І ти чекав корабель на Новий Кробузон, який доставить тебе додому, — сказала Белліс. Він кивнув. — Наш плив не в тому напрямку, тому ти вирішив його реквізувати... повноваженнями, даними у тому папірці.
Він брехав або пропускав якусь важливу частину правди. То було до банального очевидно, але Белліс це ніяк не прокоментувала. Якби він хотів доповнити свою історію, неодмінно зробив би це. Вона вирішила не діймати його розпитуваннями.
Відкинулася на спинку стільця, поставивши недопитий чай на нерівну підлогу, й раптом на все тіло наповзла така млявість, що вже ледве видушувала зі себе слова.
Зблиснули перші слабкі промені світанку, і лягати спати було вже пізно. Фенек спостерігав за нею, набагато бадьоріший, аніж Белліс. Він помітив, як дівчина від виснаження безсило опала на стільці. Налив собі ще одне горнятко чаю, поки її лизькав сон, накочуюючись немов хвилями.
Фенек почав розповідати їй історії про свій час у Горішньому Кромлеху.
Він розказав їй про запахи міста, крем'яний пил, гниль та озон, мірру і бальзамічні спеції. Розповів про всепроникну тишу, та про дуелі, та про людей з вищих каст із зашитими губами. Описав спуск по Бонештрассе, великі будинки, що височіли обабіч багато прикрашених катафалків, ледве видний Шаттерджекс, який розкинувся на милі... Говорив іще годину.