Белліс сиділа з розплющеними очима, раз по раз стріпуючись, коли згадувала, що не спить. І коли історії Фенека помандрували на схід, через півтори тисячі миль, і він почав розповідати їй про малахітові каплиці Ґенґріс, вона відчула, як унизу все гучніше клекотять вуличні крики — під ними прокидається Армада. Підвелася, розгладила волосся й одяг і сказала, що йому пора.
— Белліс, — мовив зі сходів Фенек. Раніше він вживав її ім'я в оманливій близькості ночі. А тепер, коли виповзло сонце і навколо прокидаються люди, її ім'я прозвучало інакше. Але вона не сказала нічого, і він продовжив.
— Белліс, дякую ще раз. За те... що захистила мене. Коли нічого не сказала про лист. — Вона мовчки дивилася на нього з непроникним виразом на обличчі. — Ми скоро ще побачимося. Сподіваюся, ти не проти.
І знову вона нічого не відповіла, усвідомлюючи, яку велику відстань денне світло розчахло між ними і багато речей, які він не сказав їй. Але, все-таки, була не проти, якщо він знову прийде. Давно не говорила з кимось так, як цієї ночі.
10
Того ранку не було ні хмаринки. Небо було важким і порожнім.
Таннер Сак не пішов до доків. Через промислові блокшиви, що оточували його будинок, попростував до скопища прибережних суден, обліплених пабами та поораних вуличками. Ноги мимохіть підлаштовувалися під погойдування тротуару.
Довкола були цегляні будинки і просмолені балки. Щодалі він заходив у плутанину міських вулиць, то слабіле долинали звуки фабричних кораблів та «Сорго», його щупальця погойдувалися на ходу, ледь-ледь ворушачись, закутані у промочені ропою ганчірочки.
Учора вже третю ніч підряд Шекель не прийшов додому.
Знову був у Анджевіни.
Таннер подумав про Шекеля та його жінку, і йому стало трохи соромно за свої ревнощі. Ревнощі до Шекеля чи Анджевіни — це був вузол образ, настільки заплутаний, що годі розв'язати. Старався не відчувати себе покинутим, хоч і знав, що це несправедливо. Він вирішив, що наглядатиме за хлопцем, хай там що, зберігатиме для нього домівку, коли б той не прийшов, відпускатиме з усім благородством, на яке тільки здатен.
Він просто засмутився, що це сталося так скоро.
Із правого борту тягнулися до неба щогли «Ґранд Оста». Аеростати, мов батискафи, лавірували поміж такелажу міста. Таннер спустився до Солом'яного ринку, відмахуючись від крикливих зазивал-торговців та проштовхуючись між вранішніх покупців.
Вода тут була зовсім поруч, просто під ногами. Вона хлюпала навколо нього у канавках між човнами, що, власне, і становили базар, переповнений усяким мотлохом. Від запахів та звуків спирало дух.
Таннер на мить приплющив очі й уявив, як заходить у прохолодну солону воду. Спускається, відчуваючи, як росте тиск, як море пестить хвилями. Його щупальця хапають рибок, що пропливають мимо. Він старається розгадати таємниці спіднього боку міста: незрозумілі темні фігури вдалині; сади з пульпи, фукуса та водоростей.
Відчувши, як його рішучість слабшає, наддав ходи.
У Годинниковій відрозі він майже загубився в незнайомих околицях. Уважно звірявся з нашкрябаною рукою картою, потім пробирався звивистими хідниками, розтягнутими над невисокими човнами, і через пишно оздоблені каравели, до «Дюнароллера» — старого тлустого бойового корабля. На кормі, припнута канатами до такелажу, загрозливо нависала перехняблена вежа.
Це був тихий квартал. Навіть вода, що хлюпотіла між цими човнами, здавалася трохи сонною. То був район підпільних тавматургів і аптекарів, учених Книжкового містечка.
Опинившись у кабінеті на верхівці вежі, Таннер визирнув у грубо прорізане вікно. Внизу розкинувся ген до горизонту традиційно неспокійний корабельний пейзаж, що м'яко пострибував-погойдувався вгору-вниз у віконній рамі «Дюнароллера», який хитався у такт із морем.
У солі не було слова для Поробництва. Серйозні нарощення чи зміни тут траплялися рідко. Основна робота, спрямована на покращення наслідків каральних фабрик у Новому Кробузоні або, рідше, на щось нове, лягала на плечі кількох практикуючих лікарів: біотавматургів-самоучок, лікарів-спеціалістів, хірургів та — подейкували — кількох вигнанців з Нового Кробузона, чиї знання були здобуті за роки на державній каральній службі.
Для подібних серйозних змін необхідне слово було взяте з раґамольської. Саме це глевке раґамольське слово м'яв у роті Таннер.
Він знову перевів очі на чоловіка за столом, який терпляче чекав.
— Мені треба ваша допомога, — затинаючись, промовив Таннер. — Хочу, щоб ви мене поробили.
Таннер довго думав про це.
Його примирення з морем почувалося давно затягнутим народженням. Із кожним днем він проводив більше часу внизу, і вода все краще відчувалася на шкірі. Його нові кінцівки повністю адаптувалися, були настільки ж сильними і майже такими самими чіпкими, як руки.
Він із заздрістю спостерігав, як дельфін Паскуда Джон ніс свою варту, розтинаючи ропу плавким рухом (коли підкрадався, щоби покарати якогось неробу-працівника, жорстоко буцнувши), або як лангусти з напівзатоплених кораблів (підвішені у воді, засолені в часі) чи химерний риболюд району Баск пірнали у воду, не стримувані запряжкою або ланцюгами.
Виходячи з моря, Таннер відчував, як незручно звисають обважнілі, неповороткі щупальця. Але коли опинявся внизу, в шкірі та латуні, то відчував себе прив'язаним і скутим. Він хотів плавати вільно, наввимашки і вгору на світло, і навіть, так, навіть униз, у холод і безшумну темряву.
Міг зробити лише одне. Подумував попросити начальників субсидувати його, і вони, безумовно, згодилися б, отримавши нескінченно ефективнішого працівника. Але з плином днів його рішучість міцнішала, й він відмовився від цього плану і почав збирати гроші — очі та прапори.
Того ранку, коли Шекель уже пішов і ясне небо задмухувало в обличчя солоне повітря, Таннер раптом зрозумів, що це направду, без жартів те, що він хоче зробити. І з великим щастям усвідомив: так не тому, що йому було соромно просити грошей, ані тому, що він гордий, а лише тому, що процес та рішення були повністю, неповторно й без жодного сумніву його власними.
Коли Шекель не був з Анджевіною (часи, що залишалися в його пам'яті як сни), то жив у бібліотеці, бродячи поміж веж дитячих книжок.
Він таки осилив «Хоробре яйце». Перший раз читання зайняло у нього години. Він перечитував знову й знову, набираючи темп, наскільки міг, копіюючи слова, які спочатку не міг прочитати, і видавав звуки повільно вголос, за порядком, доки за окремими формами не пробився сенс.
Спершу виходило важко й натужно, але далі процес пішов легше. Постійно перечитував книжку, все швидше і швидше, не надто зацікавлений історією, але з голодом накидався на досі не знане відчуття сенсу, що виринало на нього зі сторінки, з-за літер, як утікач. Відчуття було такої сили, що хлопцеві паморочилася голова й нудота підступала до горла. Він застосовував цей метод і на інші слова.
Вони оточували його звідусіль: знаки за вітринами крамниць, знаки в бібліотеці й по всьому місту, на олов'яних табличках у його рідному місті, Новому Кробузоні, — тихий крик, до якого він уже ніколи не буде глухим.
Шекель закінчив «Хоробре яйце», і його переповнювала лють.
«Як це мені не сказали! — скипів. — Яке падло ховало це від мене?»
Коли Шекель прийшов шукати Белліс у її маленькому кабінеті біля читальної зали, вона з подивом завважила у хлопцеві якусь переміну.
Була дуже втомлена після візиту Фенека напередодні ввечері, але доклала трохи зусиль і, зосередившись на Шекелі, запитала його про читання. На її власне здивування, запал, з яким він їй відповів, видався їй зворушливим.
— Як Анджевіна? — спитала вона, й Шекель хотів було відповісти, але не зміг. Белліс уважно глянула на нього.
Вона очікувала підліткового вихваляння та перебільшень, але Шекель помітно страждав від емоцій, яких ще не навчився відчувати. Її заполонив несподіваний порив прихильності до хлопчини.