Бійці поставали навколішки і вмилися, кожен із миски з теплою рідиною кольору зеленого чаю. Белліс помітила в тих посудинах листя й бутони квітів.
А потім здригнулася. Кожен чоловік витягнув зі своєї миски ніж і завмер — тільки краплі падали з кінчиків лез, вигнутих, як кіготь чи гак. Ножі для білування. Щоби сікти, обрізати плоть.
— Вони з цим будуть битися? — повернулася запитати в Силаса, але раптовий зойк натовпу прикував її увагу знову до сцени. Її скрик запізнився на мить.
Струпарі вирізали борозни на власних тілах.
Боєць прямо перед Белліс обводив обриси своїх м'язів жаскими помахами ножа. Він заштрикнув ніж під шкіру плеча, потім з хірургічною точністю повів лезо вбік, вимальовуючи червону лінію, яка пов'язувала дельтовидний м'яз та біцепс.
Кров, здавалося, на мить завагалась, а затим розквітла, вивергнувшись, бризнула з порізу, як окріп, ллючись таким потоком, ніби тиск у його венах незмірно більший, аніж у Белліс. Кров слизьким шлейфом мчала по шкірі чоловіка, і він майстерно вертів рукою так і сяк, скеровуючи потік за якимсь тільки йому відомим задумом. Вона спостерігала, чекаючи, коли сцену заллють каскади крові, чого не сталося, і затамувала подих, помітивши, що кров зсідається.
Вона густо сочилася з чоловікових ран, наповзаючи сама на себе, й Белліс побачила краї рани, оброслі кіркою-бережком зсілої крові, криваві нарости, і з червоних вони ставали брунатними, блакитними та чорними, застигали кристалічними гостряками і стриміли на кілька дюймів з його шкіри.
Кров, що стікала по руці, теж зсідалася, розросталася неможливими темпами, змінюючи колір, як барвиста пліснява. Осколки струпів примерзали до них, як сіль чи крига.
Він знову занурив ніж у зеленкувату рідину й заходився різати шкіру далі, як й інші бійці за його спиною. Його обличчя скривила гримаса болю. Під лезом вибухала кров і текла струмками по жолобках його тіла, утворюючи своєрідний панцир.
— Рідина — це настій, що уповільнює зсідання крові. Це дає їм змогу формувати броню, — прошепотів Силас. — Кожен воїн удосконалює власний візерунок порізів. Це — частина їхнього ремесла. Чоловіки скеровують кров із порізів так, щоб не скувати суглоби та злущити зайву броню. Неспішні, потужні бійці вбираються у струпи, поки не вкриються бронею, як великі вайлуваті конструкти.
Белліс не хотілося говорити.
Грізна та ретельна підготовка бійців потребувала часу. Кожен із них шаткував по черзі обличчя, груди, живіт і стегна й нарощував унікальний покрив із засохлої крові, затверділих кірас, поножів, поручів та шоломів з нерівними краями й забарвленням; випадкових наростів, схожих на потоки лави, органічні та мінеральні водночас.
Від такого діловитого кромсання плоті у Белліс скрутило спазмом живіт. Безмірно шокував вигляд цієї броні, вирощеної з болю.
Після такої жорстокої та нібито красивої підготовки сам бій виявився нудним і неприємним, як Белліс й очікувала.
Три струпарі кружляли один довкола одного, озброївшись дебелими ятаганами. Обтяжені химерними обладунками, вони були схожі на тварин у чудернацькому оперенні. Але броня була твердішою, ніж виварена у воску шкіра, і добре відбивала удари тяжких мечів. Після тривалого важкого бою з передпліччя одного бійця відвалився шмат струпів, і найшвидший боєць устиг штрикнути незахищену плоть.
Але кров струпаря ще раз перетворювалася на його захист. Плоть чоловіка розійшлася, й на вороже лезо ринула кров. Не стримувана антикоагулянтом, вона майже миттєво зсілася, щойно зустрівшись із повітрям, й утворила потворний, безформний вузол, що скував метал ятагана, мов спайка. Поранений загорлав і крутнувся, вирвавши меч з руки опонента. Той смішно задрижав у його рані.
Третій чоловік підступив до нього й різанув того по горлу.
Він рухався так спритно й під таким кутом, що хоча і лезо його було забризкане кров'ю, яка до того ж миттєво зсідалася, та не застрягло в затверділій крові, що шугнула із рваної рани.
Белліс забула, як дихати. Однак переможений не вмер. Від болю упав навколішки, та рану відразу ж затягло рятівною памороззю струпів.
— Бачиш, як важко їм умерти на арені? — пробурмотів Силас. — Хочеш убити струпаря — бери ціпок чи кийок, але точно не лезо. — Він хутко роззирнувся навколо і стиха заговорив, майже нерозбірливо крізь гул натовпу: — Тобі треба багато чому навчитися, Белліс. Ти ж хочеш перемогти Армаду, так? Хочеш на волю? Тоді мусиш знати, де ти є. Треба нарощувати знання — повір мені, Белліс, я ж бо так і роблю. То тепер ти знаєш, як не треба пробувати вбити струпаря, правда?
Вона втупилася у нього розширеними від подиву очима, але розуміла: в його жорсткій логіці є сенс. Силас не присвячував себе нічому конкретному, а порівнював усе і всіх. Вона уявляла, як він робить те ж саме у Горішньому Кромлесі, Ґенґріс і Йоракетче, як збирає гроші, інформацію, ідеї та контакти. Усе це для нього — сировина, все — потенційна зброя чи товар.
Із якимсь неприємним відчуттям вона зрозуміла, що він набагато серйозніший, аніж вона. Силас готувався й планував увесь час.
— Ти мусиш знати, — сказав він. — І це ще не все. Доведеться познайомитися з деякими людьми.
Були й інші поєдинки струпарів — усе з тією ж химерно-акробатичною дикістю: всілякі різновиди броні, різні стилі бою, всі виконані стилізованими рухами та показним морту крутт.
А ще були бої між людьми, кактами й неводними расами міста — демонстрація гуп-ступу.
Бійці гупали стиснутими кулаками, ніби стукали по столу — удар, що називається «молот». А якщо били ногою, то тупали підошвою, а не носаками. Вони літали і смикали, робили підніжки, ляскали, рухаючись зі швидкою плавністю.
Белліс продовжувала спостерігати хвилини і хвилини розтовчених носів, синців, забитих памороків. Опісля бої злилися в одне дійство. Вона намагалася шукати можливості в усьому, намагалася накопичувати побачене, як це, очевидно, робив Силас.
Крихітні хвильки обхлюпували краї сцени, і Белліс чекала, коли ж це видовище закінчиться.
Белліс почула в натовпі ритмічне гупання.
Спочатку це був шум, одночасний шум, що гуготів у мурмотінні натовпу, як серцебиття. Але він набрав сили, став гучнішим і наполегливішим, люди почали озиратися й усміхатися та приєднуватися до нього своїми голосами з наростаючим збудженням.
— Так... — із невимовною втіхою мовив Силас. — Нарешті. Це-то я і хотів побачити.
Спершу Белліс почула немов бій барабанів, зімітований сотнями ротів. Серед того гупоту виділилися вигуки «Оу, оу, оу», виконані ідеальним хором, під акомпанемент ляскання рук і тупоту ніг.
І аж коли шал мас дійшов до її човна, вона зрозуміла, що публіка вимовляє слово.
— Доул! — лунало звідусіль. — Доул, Доул, Доул.
Ім'я.
— Що це вони скандують? — запитала в Силаса.
— Кличуть декого, — відповів той, снуючи уважними очима. — Хочуть видовища. Вони вимагають бій від Утера Доула. — На його обличчі майнула холодна посмішка. — Ти його впізнаєш, — продовжив. — Щойно побачиш, одразу знатимеш, що то він.
І тоді перкусія його імені розсіялася на підбадьорливі вигуки й оплески, екстатична хвиля росла й росла, тим часом один із маленьких дирижаблів, прив'язаних до мачти, відчепився й поволі посунув ближче до сцени. На його гребені красувався пароплав на тлі червоного місяця — сигіл Гарватера. Гондола внизу була з гарного шліфованого дерева.
— Це дирижабль Коханців, — повідав Силас. — Вони ненадовго «позичають» свого охоронця — буде ще один «спонтанний» бій. Я знав, що він не втримається.
Футів за шістдесят від арени з дирижабля спустили мотузку. Це викликало шквал серед глядачів. Неймовірно швидко й спритно із судна вискочив чоловік і спустився на забризканий кров'ю бойовий майданчик.
Він стояв, босий і голий до пояса, тільки в бриджах. Руки його вільно звисали по боках, а очі повільно вбирали шал натовпу (котрий скаженів іще більше, коли він спустився на бій). І коли повернувся лицем до Белліс, вона вчепилася в поручень перед собою, спазматично ковтнувши повітря. Впізнала чоловіка в сірому, вбивцю, який захопив «Терпсихору».