Під'юджена натовпом, купка чоловіків піддалася на вмовляння битися з ним.
Доул — сумноликий убивця капітана Мизовіца — не рухався, не розминався, не скакав і не напинав м'язи сяк і так. Просто стояв і чекав.
На краю арени стояли четверо смиканих противників. Їхній дух піднімали ентузіазм глядачів, крики й шал натовпу, поки вони тупцяли на місці та перешіптувалися про тактику нападу.
Обличчя Доула не виражало нічого. Коли суперники розійшлися й поставали навпроти, він неспішно прийняв бойову стійку: руки вільно звисають, коліна зігнуті, й вигляд мав загалом розслаблений.
У перші жаскі секунди брутального бою Белліс не дихала, затиснувши долонею туго стулені губи. Вона разом із натовпом не стримувала зойків.
Порівняно з бійцями Утер Доул жив немов у якомусь іншому часі. Він здавався якимсь заїжджим відвідувачем світу, набагато грубішого і млявішого, ніж його власний. Незважаючи на масивне тіло, рухався з такою швидкістю, що навіть сила тяжіння, здавалося, діяла для нього швидше.
Його рухи були максимально економні. Коли він переходив від гупання ногами до «молота», його кінцівки перетікали з одної стійки, одного стану до наступного абсолютно плавно й бездоганно, як машини.
Ляснувши навідліг, Доул збив із ніг одного з бійців; відтак відступив набік і, завмерши на одній нозі, ударив двічі іншому в сонячне сплетіння, а піднятою ногою блокував напад третього. Крутився і роздавав удари, не замахуючись, жорстоко й точно, зі страшною легкістю відправляючи суперників на підлогу.
Останнього він уклав кидком, захопивши його руку в повітрі й міцно затиснувши її, а разом з кінцівкою потягнув за собою і чоловіка. Доул немов перекочувався в повітрі, готуючи своє тіло в падінні, й приземлився на спину іншого та знерухомив того, заламавши йому руку.
Запала довга тиша, а потім натовп вибухнув оплесками і криками, немов кров із ран струпарів.
Белліс похолола й знову забула, як дихати.
Повалені на підлогу бійці самі спиналися на ноги або їх волочили геть, а Утер Доул стояв і важко ритмічно дихав. Його руки вільно звисали по боках, по напнутих мускулах стікали піт і кров інших чоловіків.
— Охоронець Коханців, — слова Силаса пробилися крізь шал оскаженілої публіки. — Утер Доул. Учений, біженець, солдат. Фахівець із теорії ймовірностей, історії Примарників та з бійки. Охоронець Коханців, їхня права рука, їхній найманий убивця і чемпіон. Ось що ти мала побачити, Белліс. Ось що не давало нам піти раніше.
Вони простували звивистими нічними вуличками Ти-і-Твій до Шаддлера і далі — до Гарватера й «Хромоліта».
Ішли мовчки.
Наприкінці бою Доула Белліс уздріла те, від чого їй стало мулько і страшно. Коли він повернувся — груди надимаються, пальці розчепірені, мов кігті звіра — вона побачила його обличчя.
Кожен м'яз на лиці чоловіка був туго напнутий у вираз брутальної, тваринної дикості, не схожої ні на що бачене в людях.
Через секунду він повернувся окинути натовп очима переможця і знову став схожим на задумливого священника.
Белліс могла уявити якийсь сміховинний кодекс воїна, певний містицизм, що стримував жорстокість у бою і дозволяв битися, немовби ти святий. І настільки ж вона могла уявити впадання в дикість, коли у шаленому безпам'ятстві беруть гору атавістичні пороки. Але те, що поєднувалося в Доул і, приголомшило її.
Вона думала про це й пізніше, лежачи в ліжку і дослухаючись до дрібного перестуку дощу. Доул підготувався та відновився після бою, як монах, бився, наче машина, а відчував себе немов хижим звіром. Ця напруга налякала її набагато більше, ніж бойові навички чоловіка. Їх принаймні можна навчитися.
Белліс допомагала Шекелю з книгами, які з часом ставали дедалі складнішими. Коли вони розійшлися, вона дозволила йому досліджувати дитячу секцію і повернулася до кімнати, де її чекав Силас.
Вони пили чай і розмовляли про Новий Кробузон. Силас здавався сумнішим, тихішим, аніж зазвичай. Вона запитала його, що з ним, а він тільки скрушно похитав головою. Уперше після зустрічі з ним Белліс відчула щось на кшталт жалю або тривоги за нього. Він хотів щось сказати чи запитати у неї, і вона його не підганяла.
Белліс переповіла йому розмову з Йоганнесом. Вона показала Силасу книги натураліста і пояснила, як намагалася збагнути таємницю Армади з цих томів, не знаючи, що є важливим або що в них може бути підказками.
О пів на одинадцяту, після тривалої тиші, Силас повернувся до неї.
— Чому ти покинула Новий Кробузон, Белліс?
Вона відкрила рот, і всі її звичні виверти й еківоки підкотили до горла, але змовчала.
— Ти любиш Новий Кробузон, — продовжив він. — Або — як би це краще сказати? — тобі потрібен Новий Кробузон. Тебе він ніяк не відпускає, тому якось не в'яжеться це все. То чому ти поїхала?
Белліс зітхнула, однак питання нікуди не ділося.
— Коли ти востаннє був у Новому Кробузоні? — поцікавилася.
— Більш як два роки тому, — підрахував. — А що?
— До тебе доходили новини, коли ти був у Ґенґріс?.. Коли-небудь чув про Жахіття Літньої ночі? Сонне прокляття? Нічний синдром?
Він задумано чухмарив потилицю, шукаючи в пам'яті згадку.
— Чув щось таке від торговця, кілька місяців тому...
— Це було шість місяців тому, — сказала вона. — Татіс, сінн... улітку. Дещо сталося. Щось було не так із... ночами, — похитала головою. Силас уважно, без скепсису слухав. — Я все ще гадки не маю, що то було, — мені важливо, аби ти це знав. Трапилися дві речі. Перша — нічні жахіття. Поголівні. Так, наче ми всі... надихалися ядучого чи отруєного повітря.
Вона не могла підібрати слова. Згадалися знемога і жах, тижні кошмарного сну. Жахіття, від яких прокидалася й істерично плакала.
— А друге... це був якийсь недуг чи щось таке. Повсюдно страждали люди. Усіх рас. Воно ніби... вбивало мозок, розум, тому лишалося хіба тіло. Людей знаходили вранці, на вулицях, у ліжку, ще десь. Живих, але... безумних.
— І ці дві речі були пов'язані?
Вона глипнула на нього й кивнула, опісля похитала головою.
— Я не знаю. Ніхто не знає, але скидається на те. А одного дня воно раптово припинилося. Люди говорили про воєнний стан, про те, що вартові відкрито ходитимуть вулицями... Це була криза. Щось страшне. Воно з'явилося без причин, порушило наш сон і довело до божевілля сотні людей — їх так і не вилікували — й раптом воно щезло. Без причини.
Помовчавши, вона по хвилі продовжила:
— Після того, як усе затихло, побутували чутки... тисячі чуток про те, що сталося. Демони, Крутень, біологічні експерименти пішли не так, новий штам вампіризму... Ніхто не знав. Але були певні імена, які з'являлися знову і знову. А потім, на початку октуарія, люди, яких я знала, почали зникати. Спершу я просто почула якусь історію про якогось друга мого друга, якого ніхто не міг знайти. Потім, трохи згодом, щезнув іще хтось. Тоді я ще не хвилювалася. Та й ніхто не хвилювався. Але ті люди так і не повернулися додому. А до мене почали добиратися все ближче. Першого зниклого я ледве знала. Другого бачила на вечірці кілька місяців тому. З третім працювала в університеті, й ми періодично бачилася за чаркою. І чутки про Кошмар Літньої ночі, імена почали шептати трохи голосніше, і я чула їх знову та знову, поки... Поки одне ім'я не пролунало найгучніше. Звинувачували одну людину, яка всіх, хто зник, пов'язувала зі мною.
Його звати Ґрімнебулін. Він учений і... ренегат, напевно. За його голову обіцяли винагороду — ти знаєш, як вартові можуть пустити чутку і все натяками та недомовками, так, що ніхто не знав, скільки і за що, але зрозуміло було, що його нема і що уряд прагне знайти його. І вони приходили за людьми, які його знали: колегами, знайомими, друзями, коханцями.
Вона втупила у Силаса безрадісний погляд.
— Ми були коханцями. Боги, це ж скільки вже... чотири-п'ять років тому. Не спілкувалися ми вже два. Він тепер з якоюсь хепрі, наскільки я чула, — вона знизала плечима. — Що він натворив, не знаю, але мерівські хлопці полювали на нього. І я побачила, що настала моя черга щезнути. У мене вже параноя почалася, і недарма. Я перестала ходити на роботу, бачитися з людьми й усвідомила, що чекаю, коли й мене заберуть. Вартові, — з раптовим запалом продовжила вона, — падли, в ті місяці лютували. Ми з Айзеком були близькі. Жили разом. Я знала, що доберуться і до мене. Може, вони й відпускали людей, яких допитували, але я від них нічого більше не чула. Та і що б вони захотіли спитати, у мене відповідей не було. Боги знають, що б вони зробили зі мною.