Це був страшний, важкий час. Вона ніколи не мала багато близьких друзів, з тими небагатьма, які були, не поспішала бачитися, щоб випадково їх не підставити і не підставитися самій, якщо вони куплені. Пам'ятала свої хаотичні приготування, потайні покупки та сумнівні притулки. Новий Кробузон був тоді жахливим місцем, пригадувала вона. Гнітючим, холодним і тиранічним.
— Тому я почала планувати. Зрозуміла... що треба втікати. Грошей не було, контактів у Миршоці чи Шанкелі теж, часу все нормально організувати теж катма. Але уряд платить людям, щоб ті поїхали в Нова Есперіум.
Силас почав повільно, з розумінням кивати. Белліс зі смішком гойднула головою.
— Виходить, одна гілка ганялася за мною, а інша розглядала мою заяву й обговорювала зі мною платню. Переваги бюрократії. Але часу на такі ігри вже не лишалося, тож я подалася на перший же корабель. Щоб туди потрапити, вивчила салкрікалторську мову Два? Три роки? — вона стенула плечима. — Я не знала, скільки мине часу, доки все вляжеться. Кораблі приходили з дому до Нова Есперіуму раз на рік. Мій контракт був укладений на п'ять років, але я порушувала умови контрактів раніше. Думала, побуду там, поки усе заспокоїться, поки якийсь новий ворог народу, чи криза, чи ще бозна-що захопить їхню увагу. Поки до мене дійде звістка, що можна вертатися, — там є люди, які знають, де... куди я вирушила.
Вона вже майже сказала «знають, де я».
— Ну от, — підсумувала.
Вони якийсь час довго не зводили одне з одного очей.
— Тому я втікала.
Белліс подумала про людей, яких залишила, тих кількох людей, яким довірилася, і її раптом на мить переповнило почуття того, наскільки вона сумувала за ними.
Це були дивні обставини. Вона була втікачкою, проте нетерпляче, відчайдушно бажала повернутися туди, звідки втекла. Ну, подумала, обставини виявляються завжди сильнішими за якісь плани. Вона безрадісно всміхнулась. «Я намагалася вибратися з міста на рік-два, але втрутилися обставини, і натомість опинилася в пастці на все життя, бібліотекаркою у мандрівному піратському місті».
Силас притих. Може, його зворушила історія Белліс. Вона уважно вивчала його лице і знала, що він зажурився над своєю одіссеєю. Вони не жаліли себе. Але тут опинилися не за своїм задумом чи через якийсь учинок, і лишатися тут не хотіли.
Усередині кімнати запала хвилинна тиша. Ззовні, звичайно, тривало мляве, приглушене гудіння сотень двигунів, які тягнули їх на південь. Не припинялися й гортанний гуркіт хвиль та інші звуки — міський шум, нічний шум.
Коли Силас зібрався йти, Белліс провела його до дверей, тримаючись поруч із ним, хоч ані доторком, ані поглядом нічого не кажучи. Він завмер на порозі й зустрів її сумовитий погляд. По хвилі вони нахилилися одне до одного, він — уперши руки в двері, вона — безвільно звісивши свої по боках, ні до чого цим рухом не зобов'язуючись.
Вони цілувалися, і тільки губи та язики рухалися. Обоє старалися не напирати одне на одного зайвими дотиками чи звуками, проте сторожко, з помітним полегшенням знайшли необхідний зв'язок.
Коли закінчивсь їхній довгий, глибокий поцілунок, Силас ризикнув іще раз ніжно, ледь-ледь торкнутися її губами на прощання, й вона йому дозволила, хоча перший момент уже минув, і ці крихітні коди наприкінці відбувалися в реальному часі.
Белліс дивилася на нього незмигно, а він на неї, так довго, як це було би, навіть якби не цілувалися, і він відчинив двері й вийшов у вечірню прохолоду, стиха кинувши «на добраніч» та не почувши відповіді.
12
Наступного дня був переддень Нового року.
Звісно, що не для армадців, для яких цей день був відзначений лише раптовим потеплінням і просто схожий на осінній. Вони не могли ігнорувати того факту, що це сонцестояння, найкоротший день у році, але й не робили з цього великої події. Крім кількох життєрадісних зауважень щодо довших ночей, день цей нічим примітний не був.
Але Белліс була певна, що серед кробузонців із «Терпсихори» не тільки вона лічить дні за домашнім календарем. Припускала, що в усіх кварталах уночі відбудуться підпільні вечірки. Максимально тихі, щоб не виділятися чи не накликати на свою голову йоменів або наглядачів чи хто там усім завідував у конкретному районі, й видати, що десь серед тісних терас і галер Армади лишилися прихильники чужих календарів.
Белліс усе ж визнавала, що лицемірить, — для неї і вдома Новий рік нічого не значив.
Для армадців цей день називався Рігді, початок нового дев'ятиденного тижня, а для Белліс — вихідний. Вони зі Силасом зустрілися на голій палубі «Ґранд Оста».
Він повів її до кормового боку по правий борт Гарватера, у Крум-парк. Силас здивувався, що вона ще там не бувала, і, коли вони зайшли на територію та пройшли далі, вона зрозуміла чому.
Основна частина парку лягла довгою смугою, завширшки понад сто футів і завдовжки майже шістсот, на величезному корпусі стародавнього пароплава, шильд якого вже давно стерся з віками природних змін. Зелень розкинулася по широких, хистких містках до двох старих шхун, що вишикувалися спина до спини, майже паралельно до великого корабля. Попереду пароплава вона наповзала на присадкуватий шлюп із давно мовчазними гарматами — частину Кергауза, розділивши таким чином парк між двома районами.
Белліс і Силас прогулювалися покрученими стежками-хідниками, минаючи гранітну статую Крума, піратського героя з минулого Армади. Белліс переповнювали враження.
Невідь-скільки століть тому архітектори Крум-парку заходилися встеляти каркас побитого війною пароплава мульчею та суглинком. Погойдуючись на океанських течіях, місто не мало землі, яку можна було обробляти чи удобрювати, а, як і книги та гроші, їм довелося її вкрасти. Навіть їхню землю, їхню грязь, роками грабували, стягали з прибережних ферм та лісів, виривали з наділів розгублених селян і переносили до міста.
Вони лишили зруйнований пароплав іржавіти та гнити і заповнили його просілий каркас украденим ґрунтом, починаючи з форпіку й машинного відділення та найнижчих вугільних ям (поклади так і не використаного коксу лежали спресовані під тоннами бруду). Землю засипали довкола протрухлого гребного гвинта у кілька великих паливень, а деякі лишили наполовину порожніми.
Ландшафтні дизайнери перебралися на пасажирські палуби. Там, де вціліли стіни й стеля, вони повисвердлювали грубі діромахи, порушуючи цілісність маленьких кімнат і відкриваючи проходи для коріння, кротів та черв'яків. Потім вони заповнили порожні клаптики простору землею.
Корабель стояв низько у воді, тримаючись на плаву за рахунок повітряних кишень, тавматургії та прив'язаних до нього сусідів.
Над водою, просто неба, головну палубу вкрили шари торфу та бруду. Піднятий місток, ют, оглядові майданчики та місця відпочинку стали крутими пагорками, вкритими ґрунтом. ЦІ стрімкі пригірки піднімалися над навколишнім плато своєрідним вигадливим ландшафтом.
Невідомі вигадники здійснили подібні перетворення на трьох менших дерев'яних човнах поруч. Із деревом працювати було набагато легше, ніж з металом.
А потім настав час саджати рослини — і парк зазеленів.
По всьому тілу пароплава росли дерева, старі й густо натикані, крихітні ліси на втіху змовникам. Саджанці та багато деревцят середньої величини, столітні чи й двохсотлітні. Але траплялися тут також деякі масивні екземпляри, древні велети-старожили, які, напевно, викорчували з лісових берегів і пересадили десятки років тому, щоб росли на борту. Під ногами всюди зеленіла трава, а ще бугила та кропива. На канонерках Кергауза вирощували справжні клумби, але на трупі пароплава Крум-парку розкинулися дикі зарослі, ліси й левади.