— Вас хоче бачити капітан, — глухо сказала черниця. — У його каюті о шостій.
І почовгала з кімнати, як побитий собака.
Белліс зітхнула й вилаялася про себе. Вона припалила ще одну сигариллу й одразу закурила, добряче вщипнувши себе за шкіру над носом, і знову витягла листа.
«Я скоро здурію, — зашкряботіла на папері, — якщо ця бісова черниця не перестане витанцьовувати переді мною й не залишить мене нарешті в спокої. Боги, поможіть мені. Згноїть цей чортів корабель, щоб він провалився».
Коли Белліс подалася до капітана, надворі вже споночіло.
Каюта слугувала йому водночас і кабінетом. Вона була маленька й симпатична, обшита темним деревом та міддю. На стінах висіло кілька картин і гравюр — лише зиркнувши на них, Белліс здогадалася, що вони не належали особисто капітанові, а дісталися йому разом із кораблем.
Капітан Мизовіц жестом показав їй, щоб вона сіла.
— Міс Колдвин, — почав, коли та влаштувалася у кріслі. — Сподіваюся, житло вас влаштовує. Їжа? Екіпаж? Добре, добре, — він на мить глянув на папери в себе перед очима. — Я хотів би обговорити з вами кілька питань, міс Колдвин, — сказав і відкинувся на стільці.
Вона чекала, мовчки втупившись у капітана. Це був гарний чоловік, років п'ятдесяти, зі суворим обличчям. Одягнутий у чисту й випрасувану форму, що не часто побачиш на капітанах. Белліс не знала, що буде краще: спокійно зустріти його погляд чи скромно потупити очі.
— Міс Колдвин, у нас не було нагоди поговорити про ваші обов'язки, — стиха проказав Мизовіц. — Я, звісно, зроблю вам велику послугу й ставитимуся до вас, як до леді. Мушу сказати, що не звик наймати когось вашої статі, тож якби влада Нова Есперіум не відгукувалася так високо про ваші досягнення й рекомендації, — не сумнівайтеся... — Він вирішив не закінчувати речення. — Я аж ніяк не хочу, щоб ви почувалися некомфортно. Проживаєте в пасажирському класі. Їсте в їдальнях для пасажирів. Проте, як вам відомо, ви безквитковий пасажир, а саме — найманий робітник. Вас узяли на службу агенти колонії Нова Есперіум, і протягом цієї поїздки я є їхнім представником. Але це мало що змінює для сестри Меріопи та доктора Тиарфлая й інших, для вас же... це означає, що я — ваше начальство.
— Звісно, ви не член екіпажу, — продовжив капітан. — Я навіть не подумав би віддавати вам накази так, як їм. Якщо вам так більше подобається, я хіба міг би просити вас про послуги. Але наполягаю, щоб ви такі прохання виконували.
Якусь мить вони вивчали одне одного.
— Що ж, — сказав він трохи лагідніше, — не вимагатиму нічого обтяжливого. Більшість екіпажу — з Нового Кробузона й Зернової Спіралі, а ще ті, хто добре говорить раґамольською. Ви мені вперше знадобитеся аж у Салкрікалторі, а туди ми добиратимемося добрий тиждень чи й більше, тож у вас чимало часу відпочити, познайомитися з іншими пасажирами. Відпливемо завтра рано-вранці. Поки ви прокинетеся, ми вже будемо, без сумніву, далеко.
— Завтра? — уточнила Белліс. Це було перше слово з її вуст відтоді, як вона зайшла у двері.
Капітан уважно поглянув на неї.
— Так. Вас щось не влаштовує?
— Спочатку, — промовила вона рівно, — ви казали, що ми відпливемо в пиледілок, капітане.
— Казав, міс Колдвин, але все змінилось. Я закінчив усю свою паперову роботу набагато швидше, ніж очікував, а мої колеги-офіцери готові перевести своїх ув'язнених сьогодні вночі. Ми відпливаємо завтра.
— Я сподівалася повернутися до міста і відправити листа, — сказала Белліс, голос не видав її. — Важливого листа другові у Новий Кробузон.
— Про це не може бути й мови, — відказав капітан. — Я не можу гаяти тут час ще кілька днів.
Белліс сиділа нерухомо. Її не злякав цей чоловік, але і влади над ним вона не мала, взагалі ніякої. Вона намагалася зметикувати спосіб викликати у нього співчуття, щоб він поступився.
— Міс Колдвин, — сказав він раптом, і голос його був напрочуд ласкавим. — Боюся, що це вже не змінити. Якщо бажаєте, можу віддати вашого листа лейтенантові тюремної служби Катаррсу, але, якщо по правді, то не можу рекомендувати подібний спосіб як надійний. У вас буде змога доставити ваше повідомлення в Салкрікалторі. Навіть якщо там не швартуються кораблі з Нового Кробузона, там є склад для пошти й вантажів, ключі до якого мають усі наші капітани. Лишіть ваш лист там, і його забере наступне судно, що прямуватиме додому. Затримка буде невелика...
— Це стане вам уроком, міс Колдвайн, — додав. — На морі гаяти час не можна. Запам'ятайте — море нікого не жде.
Белліс посиділа якусь мить, але не могла змінити нічого, тому мовчки підтисла губи й пішла.
Вона ще довго стояла під холодним небом Залізної затоки. Зірок не було видно; місяць та його дочки, два його маленькі супутники, залишалися ледь помітними. Дрижачи від холоду, Белліс зійшла короткою драбиною до піднятого носа корабля й попрямувала до бушприта.
Тут учепилася за металеві перила і стала навшпиньках. Перед очима простилалося безпросвітне море.
Десь позаду втихав гомін екіпажу. Вдалині виднілися дві червоні цятки світла — смолоскип на містку корабля з ув'язненими та його близнюк на чорній воді.
Із марсового майданчика чи десь близько з якогось невидимого місця за сто або й більше футів над нею Белліс почула здушений спів. Повільне і складне наспівування було зовсім не схоже на ідіотські приспівки, що звучали в Гирлі Смоли.
«Доведеться тобі зачекати на листа, — безгучно заворушила губами Белліс. — Мусиш почекати на звістку від мене. Мусиш почекати ще трохи, до країни лангустів».
Вона вдивлялася у нічне небо доти, доки останні обриси горизонту між берегом, морем та небом повністю стерлися. А тоді, голублена темрявою, повільно рушила в бік корми, де вузенькі двері й похилі коридорчики вели до її каюти — клаптика простору, більше схожого на помилку в конструкції корабля.
(Згодом, холодної нічної години, корабель гойднувся, й вона заворушилася на койці та підтягнула ковдру до самої шиї і крізь сон почула, як на борт піднімається живий вантаж).
Я втомився бути тут в темряві й повен гною.
Моя шкіра натягнулася від нього і надулася, й кожен дотик зводить мене з розуму. Я заражений. Болить усюди, де б я не торкався, а я торкаюся всюди, щоби бути певним, що ще болить, що я ще не геть занімів.
А все-таки дякувати тому, хто дарував мені ці вени, — я повен крові. Колупаю струпи на ранах, і з них сочиться кров, і я сочуся нею. А це маленька втіха, якщо не звертати уваги на біль.
Вони приходять по нас, коли повітря таке нерухоме і чорне, що не заквилить жодна морська пташка. Вони відчиняють наші двері та сліплять нас вогнем, відкриваючи нас очам присутніх. Мені майже соромно бачити, як ми здалися, ми здалися бруду.
За їхніми вогнями я нічого не бачу.
Там, де ми лежимо разом, вони гамселять нас і розділяють, і я обхоплюю себе руками, відчуваючи, як щось під шкірою спазматично пульсує, коли вони починають нас виганяти.
Ми петлюємо через просмолені коридори й машинні відділення, і я холону від розуміння, до чого все це йде. І я енергійніший, я спритніший за деяких старших, які згинаються навпіл від кашлю й нападів блювоти та бояться зайвий раз поворухнутися.
А тоді мене заковтує й кусає холод, проковтує темрява, і щоб мені здохнути, ми опиняємося назовні.
Назовні.
Я отеретів. Отеретів од зачудування.
Стільки часу минуло.
Ми тулимося одне до одного, мов троглодити, мов короткозорі трау. Старші налякані — відсутністю стін та опори, холодним вітром, водою й повітрям.
Я майже кричу: «Поможіть мені, боги!» Майже.
Усе лисніє чорним на чорному, але я можу розгледіти пагорби й воду і бачу хмари. Бачу, як з боків погойдуються тюрми, немов риболовецькі човники. Подери нас усіх Джаббер, мені видко хмари.