На превелику огиду Белліс в їдальні запала тиша, пасажири були злегка ошелешені. «Він задурює їх помпезністю», — подумала вона і презирливо відвернулася.
Із-під хвиль де-не-де випиналися бивні скель, але нічого серйознішого. Більшість пасажирів зібралася в кінці корабля й пожадливо вдивлялася У воду.
Белліс не зводила очей з небосхилу, роздратована, що вона тут не сама.
— Як думаєте, ми знатимемо, що це воно, коли побачимо? — запитала якась кудкудахтлива жіночка, котру Белліс не знала й успішно проігнорувала.
Надворі стемніло та похолодало, й кілька пасажирів спустилися вниз. Гористі Плавці маяли на горизонті. Белліс відсьорбнула підігрітого вина, щоби зігрітися. Їй було нудно, й вона перевела погляд з моря на моряків.
А тоді, близько другої ночі, коли на палубі лишилася хіба половина пасажирів, на сході щось замріло.
— Боги небесні, — прошепотів Йоганнес.
Тривалий час воно лишалося загрозливим, нечітким силуетом. А потім, коли наблизилися, Белліс побачила, що це величезна чорна вежа випинається з моря. На верхівці палахкотів блідуватий вогник — викид бруднуватого полум'я.
Вони прямували просто на вежу — ще якась миля, й от-от. Белліс аж рота відкрила.
Над морем нависала платформа. Бетонна махина більше двохсот футів завдовжки трималася з кожного боку на трьох масивних металевих «ногах». Білліс чула, як там щось глухо гупало.
Хвилі ламалися об її опори. Вона мала контури, такі ж заплутані та складні, як міські. Над трьома стовпами-підпірками було скупчення, здавалося б, випадкових шпилів, а крани рухалися, мов розчепірені руки, й над усім цим ширяв і скрапував вогнем величезний мінарет із брусів та балок. Тавматургічні брижі перекручували простір над полум'ям. У тіні під платформою пірнав у море масивний металевий ствол. На різних її рівнях мерехтіли вогні.
— Це що в ім'я Джаббера таке? — видихнула Белліс.
Перед їхніми очима була неймовірна й жахна з'ява. Пасажири зіпали ротами, мов дурні.
Гори найпівденнішого Плавця були тінню вдалині. Біля основи платформи маячіли хижі сильвети: патрулювали броньовані кораблі. З палуби одного з них спалахнули вогники у складному стакато, і з містка «Терпсихори» блимнули у відповідь.
А з палуби химерної будови пролунав клаксон.
Вони вже віддалялися від неї. Белліс спостерігала, як вона поволі тане, вивергаючи полум'я.
Йоганнес не міг відійти від здивування.
— Гадки не маю, — врешті мовив.
Белліс знадобилась якась мить, перш ніж вона здогадалася, що доктор відповів на її питання. Вони не зводили очей з велетенської споруди, поки та не щезла з виду.
Простеживши за нею очима, обоє мовчки покрокували до коридору. А тоді, коли вони вже дійшли до дверей кают, позаду хтось скрикнув:
— Ще одна!
І правда. Вдалині бовваніла інша колосальна платформа.
Більша, ніж попередня. Вона мріла на чотирьох ніжках з побитого негодою бетону. Тут будівель і надбудов було менше. З кожного кута піднімалася товста приземкувата вежа, а біля її краю стояла колосальна вишка. Споруда гарчала, мовби щось живе.
Як і того разу, охорона видала ряд миготливих сигналів, і «Терпсихора» відповіла.
Дув вітер, небо було холодне, як криця. На мілководді цього похмурого моря ревіла велетенська споруда, коли «Терпсихора» прослизнула мимо в темряві.
Белліс та Йоганнес чекали ще годину, аж руки потерпли, подих вилітав з їхніх ротів майже видимими хмарками, але більше нічого не з'явилося. Довкруги тільки вода, і хіба Плавці розтинали воду гострими темними іклами.
Цепниця 5 арора 1779. На борту «Терпсихори».
Щойно я ступила в кабінет капітана сьогодні вранці, як одразу зрозуміла, що його щось розлютило. Він скреготав зубами, й вираз обличчя був просто-таки звірячим.
— Міс Колдвин, — сказав капітан, — за кілька годин ми прибудемо до Салкрікалтор-сіті. Іншим пасажирам та екіпажу дозволено зійти на берег, та, боюся, для вас такої розкоші не передбачено.
Голос рівний, але загрозливий. На столі голо. Це мене непокоїло, але не можу пояснити, чому саме. Зазвичай його стіл завалений — стіна всілякого мотлоху. А без неї між нами ніби не стало безпечного буфера.
— Я зустрінуся з представниками співдружності Салкрікалтор, а вас прошу перекладати. Ви працювали з торговими делегаціями — формулу знаєте. Перекладатимете салкрікалторською лангустів для представників, а їхній перекладач передаватиме їхні слова раґамольською мені.
Ви слухайте уважно, щоб нічого не пропустити, а він слухатиме вас. Це забезпечить чесність із обох сторін. Але ви не учасник. Це зрозуміло? — він виділив це питання, як для небагатого на розум учня. — Ви не чутимете жодного нашого слова. Ви провідник і все. Ви нічого не чуєте.
Я зустрілася поглядом з курвим сином.
— Там будуть обговорені питання найвищого рівня секретності. На борту корабля секрети бережуть недовго, міс Колдвин. Запам'ятайте... — він нахилився ближче, — якщо прохопитеся будь-кому про те, що тут обговорювали — моїм офіцерам, вашій вічно зеленій від блювання черниці чи вашому близькому другові доктору Тиарфлаю — я про це почую.
Певна, мені не треба казати, що я була в шоці.
Досі я уникала конфронтації з капітаном, але від злості він став капризувати. Я не покажуся йому слабкою. Походити з поганим настроєм кілька місяців — не така велика ціна, як стратегічно зіщулюватися в його присутності.
Окрім того, я розлютилася.
Тож постаралася вкласти у голос якомога більше крижаного холоду.
— Капітане, ми обговорювали ці питання, коли ви запропонували мені цю посаду. Моя репутація та рекомендації бездоганні. Тому це низько — допитувати мене зараз, — я розійшлася не на жарт. — Я вам не якась сімнадцятилітка, яку силою запхнули сюди і яку можна легко залякати. Виконуватиму свою роботу, як домовлено, а ви не будете сумніватися в моєму професіоналізмі.
Гадки не маю, що його так збісило, але мене це не обходить. Боги можуть спокійно згноїти шкуру того покидька.
А тепер я сиджу тут із вічно зеленою від блювання черницею — хоч їй, здається, направду легше — вона навіть промурмотіла щось за службу в безділлі — й закінчую цього листа. Ми наближаємося до Салкрікалтора, де в мене буде нарешті можливість запечатати й лишити його, щоб забрав проїжджий корабель на Новий Кробузон. Він добереться до тебе — це довге прощання — лише за кілька тижнів. А це не так уже й погано. Сподіваюся, він знайде тебе у доброму здоров'ї.
А ще сподіваюся, що ти скучив за мною так само, як я за тобою.
Не знаю, що робитиму без цього засобу зв'язку з тобою. Наступного разу ти отримаєш од мене звістку хіба через рік чи й більше, перш ніж ще якийсь корабель зайде в гавань Нова Есперіуму. Подумай-но, яка я буду. Волосся відросте й зашкорубне від грязюки. Одягу я, ясна річ, зречуся й буду розписана всілякими магічними сигілами, наче якийсь дикун-шаман! Якщо все ще пам'ятатиму, як писати, я тобі напишу, розповім про усе, що робила, спитаю, як там усе нині, у моєму місті, й, може, ти навіть напишеш мені у відповідь і повідомиш, що там уже безпечно і я можу вертатися додому.
Пасажири схвильовано обговорювали те, що бачили попередньої ночі. Белліс презирливо пхекнула. «Терпсихора» пройшла через протоки Кендлмоу та в спокійніші води Салкрікалтора. Спочатку показався пишнозелений острів Ґномон Тор, а потім, ще до п'ятої години дня, на небосхилі замаячив Салкрікалтор-сіті.