Мені кажуть: «Ти старомодна. Вимагаєш від хлопців того, чого зараз від них не можна вимагати».
А я нічого не вимагаю. Вимагають від мене. Один трояка. Інший — п’ятірку. Все їм до чогось бракує.
Кажуть, князі перевелися. Зараз, мовляв, не ті часи.
Часи, може, й не ті. Але князі не перевелися.
На танцях. Підхитує один. Все на ньому «адідасівське». З етикетками. Тільки голова без етикетки. І вишуканою мовою:
— Ласточка, я — князь. Не смій відказувать. Іспорчу лічіко…
Після того хвилюючого випадку я на танцях своє «лічіко» не показую.
Мама нервує:
— Ніхто до тебе не приїде на казковому коні. Не повезе у родинний замок…
Приїхав. Електричкою, правда. З-під Глевахи. Категорично запитує:
— Кінь у тебе є? Ну, в смислі, тачка? І замок? Щоб прописаться?
Мене ошарашило. Та побачила троянди. Відро троянд, яке він тримав у руці. І відлягло. Захоплено шепочу:
— Троянди! Я так люблю троянди…
Він аж засяяв:
— В чом дєло! По три рубля штучка — і бери хоч усі. Все одно на базар перти…
Виперла його.
Мама зауважила:
— Дарма. Такий з хати не винесе.
— Але у душу не принесе.
— Вони тепер всі атеїсти-реалісти, — втрутився батько. — У душу не вірять… А вірять у те, що бачать…
Побачив. Ще один. У театрі.
Чую, шепоче захоплено:
— Ну й квіточка…
І відразу ж намагається зірвати. Як дитина. Що подобається, до того й руки тягне.
Я — по руках.
А він:
— Грубіянка! Тобі слід було народитися у сімнадцятому столітті!..
— А вам, — кажу, — у печерному віці…
«Не ті часи».
Які ж часи?
До центра Землі докопуємося. На Місяць літаємо. Зорі двадцятої величини бачимо. А одне в одному здатні запримітити тільки те, що можна намацати…
«Не ті часи».
А може, ми не ті? Може, хвороба якась у нас? Сліпота душевна…
Подивилася світу
— Досить! — заявила своєму Іванцеві. — Я також не ликом шита. Тепер ти сиди з дітьми. А я поїду, світу побачу…
Сіла в екскурсійний автобус. Поїхала до Кривчицьких печер. Це на Тернопільщині.
Біля входу в печеру молодий екскурсовод довго дивився на мене. Ніби оцінював.
— Ви, — каже, — мабуть, там не пройдете. Є дуже вузькі і низькі місця.
Я обурилася:
— З вашого боку це не зовсім гречно. А пройти я можу навіть там, де ви не пройдете.
Зайшли в підземелля.
Крок за кроком. Крок за кроком. Під гору — на долину. Праворуч — ліворуч.
— Над нами, — розповідає екскурсовод, — сімнайцять метрів гіпсових порід, трийцять метрів вапняків і сорок метрів землі…
Душа моя поповзла у п’яти.
Кажу:
— А воно не впаде?
— Та ні, — каже. — Останній обвал був в одна тисяча дев’ятсот тринадцятому році… Після революції ще не падало…
Господи, думаю, і чорти мене сюди понесли!
— А назад, — питаю, — повернутися не можна?
— Не можна. За нами йде інша група. Не розминетеся.
От біда.
— А до виходу далеко?
— Два з половиною кілометри.
— О Боже!
— Звідси ближче до чорта, ніж до Бога! — каже чоловік, що іде за мною. І питає: — А у вас діточок багато?
— Троє, — кажу майже крізь сльози…
Екскурсовод провадить далі:
— Зараз ми з вами знаходимося у гроті, що називається «Втрачена надія». Ось бачите, перед вами ніби голова жінки…
Я нічого не бачу. У мене в голові гупає. Здалини ніби чую голос свого Іванця: «Марусю, вернися! Не залишай нас сиротами!»
— Якщо мати добру фантазію, — зауважила жінка, що попереду мене, — то можна собі уявити, що біля цієї голови — одразу й ноги…
У мене ноги підкошуються. Лепечу:
— Я не маю чим дихати.
— Маєте! — каже екскурсовод. — Тут двайцять сім процентів кисню. Більше, ніж надворі.
Мені стало трішки легше. Думаю. Там надворі сонечко сяє. Хмарки по небу плавають, як човники. Сади цвітуть. Вітерець повіває. Іванцьо з кумом сидять під яблунею. Огірочками закусують. А мене в цю діру понесло… Допоможи мені, сило небесна, звідсіля вибратися. Я їм картопельки зварила б. М’ясця підсмажила б…
— Будьте обережні, — застеріг екскурсовод. — Попереду найскладніша ділянка маршруту.
Просуваюся, ніби на ватяних ногах. А то за які гріхи мені така кара? Та чи я кого пограбувала? Чи я кому шкоду зробила? Чи я когось словом образила? Хіба що Йванця часом. Та й то за діло. Чи кумі виказала, що вона загребуща. Так то ж свята правдонька…
Дзига, що йшла попереду мене, зникла у вузенькій щілині. А в мене аж дух перехопило. А я як туди пролізу? Та шпарина ніби блискавкою пробита. Зигзагом. І вузюсінька-вузюсінька.