Люню почало трусити. Вона відкинула лист на ліжко. Підійшла до дзеркала. Випнула своє багатство. Розкрила рот. Поколупала пальцем у зубі мудрості. І знову підійшла до листа. Дізнатися, ким і коли мати передасть «сидора».
І раптом її око вихопило з листа слово «композитор». Люня взяла до рук лист:
«…У нас новина. Хату Марчихи, ту, що зосталася після смерті матері, купив якийсь композитор. Під дачу. Каже баба Груня (бо це якраз навпроти неї), приїжджає, залазить у лопухи і спить. Танька Семенякова як побачить, що в дворі стоїть машина, з велосипеда не злазить. Снує туди-сюди поперед воротами. Кажуть, чи то він розлучений, чи ще не жонатий…»
Люня ще раз прочитала це місце. Відклала лист. Тепер уже ніжно і лагідно. Знову підійшла до дзеркала…
Курочка не закінчував факультету міжнародних відносин. Навіть дворічних дипломатичних курсів. Проте був переконаний, що з сусідами треба жити в злагоді. Бо сусіди — це твоя репутація, твоє здоров’я, а може, й життя.
Звичайно, ті часи, коли сусід сусідові знімав голову за межу чи за курку, минулися. Проте зосталися межі, зосталися кури і зосталися голови. Тому Курочка з перших же днів вирішив встановити чіткі територіальні обриси свого обійстя. Він ходив по городу, по запущеному старенькому саду. Простоював перед присохлою вишнею, перед гнилим стовпчиком паркана. То довго дивився на кропиву. То присідав біля якоїсь комахи. Тоді знову став перед вишнею.
Раптом з-за тину випнувсь деформований капелюх сусіда. За ним висунулося погруддя:
— Що, Михайлович, ізсохла? Щось останнім часом у нас вишня сохне… Мать, клімат…
— Так, клімат неважний, — погодився Курочка. — Особливо вздовж вашої межі. Мабуть, якісь холодні вітри. Ось бачите, все сохне. І груша, і вишня, і навіть шовковиця…
Курочка підійшов до огорожі і простягнув через тин руку:
— Давайте знайомитися, чи що. Клімат кліматом, а сусіди сусідами. Мене звати Геннадій. Геннадій Михайлович.
— А мене Гаврюша, — розплився в масній посмішці сусід, — Гаврило Сильвестрович… Тіки, кажуть, через тин не можна. Щоб не сваритися…
— А ми тин перенесемо. Щоб не сваритися. Отак вздовж межі я вам віддаю два метри подвір’я і городу. Може, й клімат полагіднішає. Може, й вишні не будуть сохнути…
Тут ніби з-під землі виросла жінка Гаврюші. Штовхнула чоловіка під бік:
— Кажи! Чуй, кажи…
Гаврюша несміливо почав:
— Чуй, Михайлович… А може, той… Може, ти віддав би нам всю оцю половину?
Курочка стояв мов укопаний. Наче вдихнув повітря і не може його видихнути. Його витрішкуваті очі ще більше витріщилися.
— А може, й ту половину вам віддати? Другу?
Гаврюша від несподіванки насунув на очі капелюх:
— Дак хата ж… Куди ти її?..
— До Києва… У сквері поставлю… А може, на Хрещатику…
Жінка штовхнула знову Гаврюшу:
— Чоловік шуте. Ти що, не бачиш?
— Чом не бачу, — обурився Гаврюша. — Дак я думаю, мо’ й справді того…
— Того, того. Йди он теля загороди!
І вже її низький тембр гуляв на високих регістрах десь у районі хлівця:
— А щоб ти було здохло!.. А щоб тобі ноги повикручувало! Це ж таки п’ять кущиків клубники потоптало…
Курочка мимохідь подумав, що бідне було б теля, якби, чорт послухав тих прокльонів. І чого тільки жінка у роздратованому стані не може накликати на свою голову.
Гаврюша зник за тином.
Курочка все ще стояв біля тину. Думав, чим в основному людина відрізняється від тварини? Високоорганізованим розумом? Тварина завжди шукає можливості зсунути зайві клопоти із своєї голови. Людина шукає клопотів на свою голову. Придбав собі оту хатину. Придбав сусідів. Ніби там, у Києві, їх бракувало. Шукаєш віддушини, а потрапляєш у задушину.
Тут треба сказати, дорогий читачу, що наш герой у своїх філософських висновках не зовсім мав рацію. Доля людини, на щонайменшому її відтинку, не прямолінійна, як мислення нашого героя. З одного боку, вона ніби дає людині по мармизі. А з іншого — підтримує. Щоб та людина від удару не впала.
Курочка продовжував оглядати своє господарство. Коли до нього підійшов добре збитий парубійко. Простягнув півпудову долоню:
— Здрастуйте, Михайлович! Мене звати Василь. Ваш сусід. Може, щось допомогти?
— Здрастуйте, Василю! — відповів Курочка. І подумав, що ні з ким, крім баби Груні, він не знайомився. А всі його знають.
Лице Василя випромінювало доброту і спокій. І лопухи на подвір’ї для Курочки знову стали найчарівнішими квітами. А обчухрана хата — палацом.