І він гримнув на мишу:
— Ти шептала?!
У те, що сталося в цю хвилину, не повірить найавторитетніший мишознавець.
Миша звелася на задніх лапках. Впала на спину. Тріпнула кілька разів ніжками.
Курочка підійшов до столу. Нахилився над мишею. Похитав головою:
— Ну й звірина пішла. Слова сказати не можна…
Вийшов на подвір’я. Ніби вперше побачив стару крислату яблуню в саду. Почовгав до неї. Осміхнувся. «Мені бракувало ще тільки скарбу».
Та раптом лице його набрало серйозного вигляду. Неподалік від стовбура яблуні були сліди копирсання. Не такого вже й свіжого, але не дуже й давнього. Структура минулорічного листя порушена. І реставрована не дуже акуратно. Видно, «реставратор» спішив. Або був не дуже досвідчений.
«Цікаво, що там? — подумав Курочка. — Скарби тепер не закопують. Хіба щось крадене…»
Надворі вже зовсім розвиднілося. Вікно Гаврюшиної хати дивилося на Курочку, як амбразура ворожого дота. І він не витримав того погляду. Подався в своє лігво.
Кажуть, коли народжується король, одночасно народжується його потенційний убивця.
Заінтригований віщим сном і реальною дійсністю, Курочка вмостився знову до ліжка. Проте заснути не міг. Думав, що воно там, під яблунею.
Думку про будь-які матеріальні цінності намагався відігнати. Хоч вона настирливою мухою знову поверталася. Переконував себе: село не океан, переповнений піратами. А оте обійстя — не безлюдний острів. Де ховати скарби вони мали б. А думка-муха дзижчить: «Зате Київ — океан. А село оце — як корабель з піратами. Наскакують вранці. А ввечері тягнуть додому хто що може».
«По-перше, — переконує думку-муху здоровий глузд, — ті, що їдуть уранці, а повертаються увечері, — не пірати.
Вони працюють. По-друге, те, що вони крадуть, у землю не закопують. Ось порозбудовували котеджі. Їх ніхто і не питає: де взяв, за що купив? Якби, припустимо, він украв оптом екскаватор, його посадили б. А він бере уроздріб. Сьогодні — гайку. Завтра — шруб. Післязавтра — шайбу. Потім — педаль, триб… Потім усе це продає, міняє…»
«А ті, що їдуть увечері і повертаються вранці? — дзижчить думка-муха. — Такі, як Козел, Рябий, Сірий?»
«Ха-ха-ха! — сміється здоровий глузд. — Навіть якби їм удалося зняти з когось не ондатрову шапку, а золоту корону, то вони понесли б її сюди? Під Гаврюшине вікно? Під ніс його невсипущої Василини? Яка дивиться вперед, а бачить ззаду. Яка нюхом чує краще за будь-яку пошукову собаку. Яка переплюне будь-який розшук і обехеес».
«А може, якийсь диверсант? — не вгамовується думка-муха. — Може, тут ще під час війни щось закопане? А він шукав…»
Здоровий глузд не встиг заперечити. На вулиці зчинився такий гармидер, ніби висипали з велетенського мішка сотню жінок, які місяць сиділи мовчки.
Курочка підійшов до вікна. Біля його тину стояли всі навколишні сусідки. Щось жваво обговорювали.
Відчинив вікно:
— Здрастуйте, дівчата! Що там у вас? Засідання бабкому?
— Здрастуйте, Михайловичу!..
— Розбудили вас?..
— Михайлович з самого ранку не спить, — повідомила Василина. — Попід яблунею гуляв…
— Шукав торішніх яблук, — сказав Курочка.
— Михайловичу! — вмішалася баба Груня. — Чудо-юдо в селі з’явилося. Клавка Мотрончина приїхала. З балалайкою. Учора до півночі дримбала…
— То не балалайка. То магнітофон, — поправила Ганна.
— Та хай магнітофон! — погодилася баба. — Ти мене не перепиняй, бо я забуду… То Мотрона сьогодні сіяє, як сонце. Цілі ночви сліз наплакала з радощів…
— А та Клавка що, в тюрмі сиділа? — поцікавився Курочка.
— Якби то в тюрмі. А то в Києві. А до мами носа з рік не показувала. Це, мабуть, у світі буде якийсь переворот, що вона приїхала…
У дальшому обговоренні Клавиного життя Курочка не міг брати участі. Бо треба було братися за впорядкування свого. Тому позоставив Клавку на суд оцих вільхівських інквізиторів.
Тепер, читачу, коли оті жорстокі язики, як нещадні ножі гільйотини, січуть моральне «я» Мотрончиної Клавки, а наш головний герой зайнятий своїми побутовими клопотами, я поведу тебе до контори місцевого колгоспу «Прогрес».
Сивий, як голуб, голова колгоспу сидить за столом. Чорний, як ворон, голова сільради сидить біля столу.
— Дачі будуватимем, — каже голова колгоспу.
— Тепер буде. Три тисячі варягів. Як гайнуть по городах. Корінці пообгризають. А скільки всякої шпани з’явиться. Зі своїми ради немає. Он вчора Козлик знову ходив женитися. До баби Лисовети.
— Котрої-то Лисовети?
— Тої, що біля Покруча живе. На ногу кульгає. Років їй за сімдесят.