Пасажирка перехопила його:
— Цю хату, кажуть, купив якийсь композитор.
— А чому «кажуть»?
— Бо я не знаю точно. Я у селі не живу.
— Де ж ви живете?
— У Києві.
— Що ви там робите?
— Працюю.
— Де?
— Це що, допит?
— Майже. Я мушу знати, кого я везу. А ви не назвали навіть свого імені.
— Мене зовуть Люня. А вас?
— Мене? Геннадій Михайлович.
— То ви, може, і є той самий композитор?..
— Може…
— О-он як…
— Як?
— Дивно.
— Що тут дивного?
— Ніколи ще не бачила живого композитора.
— А що? Тільки мертвих?
— Ні. Просто так близько… Навіть не думала, що буду отак їхати…
Курочка пригальмував. Повернув носа до супутниці:
— Роздивіться добре. Оце ніс. Оце вуха. Отут у мене родимочка. Це в мене зуби. Двох нема. Місток. Залізний. Тоді, коли повипадали зуби, на золоті не було грошей. Тепер, коли є гроші, не випадають зуби…
— І багато у вас грошей?
— А скільки зубів у вас нема?
— Одного. Ну зуб є. Але коронку треба поставити.
— На один зуб якраз вистачить. А від коронки — ще й зостануться… Хочете, я вас поцілую?
— Так відразу? Отак, при дорозі?..
— Тоді від’їдемо. Отуди, на Бабинці. Щоб нас не бачили.
— Я нікого не боюся.
— Тоді приготуйтеся. Я вас цілую…
До поцілунків Люня була готова завжди. Щодо нашого героя, то в нього було більше бравади, ніж інтимних поривів.
Тому всю ініціативу перехопила Люня.
Тільки Курочка нахилив свого довгого носа, вона обхопила руками його худу шию, припала вустами до вуст. Та з такою пристрастю, ніби цілувала Римського-Корсакова, Баха і Чайковського, разом узятих…
Оскільки ніс у Курочки був закладений «внаслідок респіраторного захворювання», його власникові не було чим дихати.
І він став пручатися.
Люня подумала, що так легко упіймане щастя виповзає з її рук. І пустила в хід додаткові резерви. Перед ними Курочка не встояв.
Сталося це, дорогий читачу, на сорок дев’ятому кілометрі від Києва, по Варшавському шосе. Недалечко від клавдієвського повороту.
Запам’ятайте це місце. Бо для дальшого життєпису нашого героя воно матиме неабияке значення. Бо Люня не Катерина II. І ніхто по місцях її зупинок пам’ятних знаків не ставитиме.
Дачі за Вільхівкою росли, як гриби після дощу. Поки що це була тільки назва «дачі». Бо стояли тут переважно старі трамвайні вагони, кіоски, дерев’яні туалети, буди із спецмашин, телефонні і міліцейські будки. П’ять соток землі, що були у розпорядженні кожного дачника, тягнули до себе усе, що десь не так стояло, чи не так лежало. Ті, що мали доступ до державних будівельних матеріалів, уже встигли спорудити двоповерхові котеджі. Якби якийсь філософ постарався вивчити соціальні наслідки від отих дачних наділів, то, безперечно, відзначив би, що приватна власність одразу ж поділила дачне суспільство на багатих і бідних. Як на долоні вимальовувалися ті, що можуть вкрасти багато. Ті, що можуть вкрасти бідно. І ті, що ніяк не можуть вкрасти. Або не вміють цього робити.
Коли б якийсь принциповий працівник міліції чи прокуратури, проходячи повз дачі, згадав про свій службовий обов’язок чи захотів зробити службову кар’єру, йому не треба було б недосипати ночей, розгадувати злочинні ребуси, розкопувати тайни підступних хитрунів. Тут усе на поверхні. Приїжджай, бери разом з трамваєм, кіоском, котеджем чи тією ж таки міліцейською будкою. Але у нашій міліції і прокуратурі кар’єристів нема. І дачний кооператив «Левада» спокійно розростається.
Дід Затірка мружився з-під козирка картуза на оте розмаїття споруд:
— Дивися, Михайловичу, розповзлося по землі, як лишай.
Курочка, що кректав з лопатою в руці, випростався, витер спітнілого лоба.
— Невдале порівняння, діду. Лишай — хвороба, біда. А це для людей — радість. Ще одна життєдайна сила. Та й земля оновлюється. Що там було колись? Болото. Мочарі.
— Оновлюється, кажеш? Може, й оновлюється. Он криниці в селі пересихають. Це вже нове для Вільхівки. Та й люди оновлюються. Ганна вже не їде з молоком до Києва на базар. Сидить і торгує біля воріт. І дере так, як на базарі. Бо для неї той, хто купує, не людина, а дачник. Гаврюша он столяром став. Обслуговує дачників. Аркадій зі своїм Вітьком гасають по дачниках, як піп з кропилом по парафії. Колодязі копають. Люди дачникам падалиці продають. Хтось думає про те, що пропадає колгоспне сіно?
— Так-то так, діду. Але ж ці люди все одно в колгоспі не працюють. Одні — пенсіонери, інші — в Києві на роботах.