— Упізнали хто?
— Упізнала. Отой, що живе на Гальчиній хаті.
— Я не знаю, хто там живе.
— Ну, вони недавно сюди приїхали. Альберт його звати. А її — Діна.
— А звідки вони переїхали?
— Хто їх знає.
— Де той Альберт працює?
— Чи не у Києві.
— М-да, — сказав Курочка. — Що він міг там шукати?
— Може, хотів корінці яблуньки повредити.
— Яка йому з цього користь?
— Може, Гаврюша підмовив. За те, що ви йому половину не віддали.
— Ви, бабо, нікому нічого не говоріть. Я постараюся сам це розплутати. Тільки час від часу наглядайте. Хто у двір заходить. І що там робить.
— Я і так поглядаю, Михайловичу…
Баба пішла. Курочка заглянув під яблуню, Знову видно було сліди копирсання.
Що за чортівщина, думав Курочка. Значить, справді є щось закопане.
У порядності Курочки як громадянина, читату, сумнівів нема. Якби там під яблунею він знайшов закопаний скарб, то, не вагаючись, віддав би його в руки державі. Правда, наш герой більше був схильний думати, що згаданий бабою Альберт — рецидивіст. Когось пограбував. Утік з міста в село. Гроші про всяк випадок закопав на чужому подвір’ї. Тепер, коли з’явився хазяїн і міг на них натрапити, вирішив забрати.
Якщо я ті гроші викопаю, подумав Курочка, то слідчі органи не матимуть чим довести злочин. Якщо дам викопати йому і переховати — навряд чи вдасться їх знайти.
Наш герой довго ламав голову, що робити. І вирішив піти в міліцію…
Ряба привела двоє теляток. Рівно через п’ять місяців після того, як їй організовано ліквідовували яловість. Блискучі і мокрі її діти лежали на долівці. Ряба їх вилизувала. І не знала, що в цей час по телефону летить депеша: «Ряба отелилася!» Не знала Ряба і того, що після горезвісної ліквідації її яловості отой незнайомець сказав: «Рябу беру під особистий контроль. Якщо вона не приведе теля, шукайте собі роботу».
Тому вона здивувалася, коли побачила у корівнику цього ж незнайомця. І захвилювалася: «Невже знову будуть ліквідовувати яловість?» Жалібно мукнула.
Незнайомець підійшов до неї. Оглянув теляток.
— Ну-у! — дивився владно на зоотехніка. — Якби не підштовхнув, корова досі ходила б ялова.
Зоотехнік покірно кивав головою.
— Телята, сподіваюся, здорові? — продовжував незнайомець.
— Здорові! — підтакував зоотехнік. — Тільки вони п’ятимісячні…
— Як п’ятимісячні? — здивувався незнайомець.
— Так. Ось журнал, бачите? Ось. Рівно п’ять місяців і два дні тому ми її запліднювали…
— То чого ж ви мовчите, чорт побери! Це ж рекорд! Поставте її в окреме стійло. Дайте підвищений раціон. Бережіть як зіницю ока!
Нарешті Ряба відчула під ногами не слизький метал, а тверду землю. Спиналося на ноги її потомство. Буцикало блискучими мордочками у тверде вим’я. Ясла повні кормів. Строката не відпихає її рогами. Скільки треба тварині для щастя? А тут ще приїхав кореспондент. З усіх боків обфотографував її й теляток.
Потім почали їздити делегації. Довго біля неї простоювали. Зоотехнік пояснював їм нові методи розвитку тваринництва. Розповідав біографію Рябої. Біля стійла Рябої пройшов семінар: «Про впровадження нового прискореного методу вирощування телят».
Ряба й сама повірила, що привела за п’ять місяців.
Самодіяльність району дала концерт у корівнику. Сюди ж привезли піаніно. І якийсь композитор Геннадій Курочка зіграв свою кантату на честь Рябої.
І тут знову сталося щось незрозуміле. Одного дня до неї прийшли. Забрали телят. А її виштовхали з персонального стійла і заштовхали в загальний корівник. З того часу вона не бачила ні того незнайомця, ні свого зоотехніка. Тільки гіркі спогади час від часу ятрили коров’ячу душу. Навіщо? Навіщо спочатку отак піднімати, а тоді так опускати?..
Випадок у зоопарку Люню насторожив. Вона розуміла, що є загроза на кожному кроці зустріти когось з Вільхівки. І ці агресивні дикуни одним своїм тубільним вибриком можуть закреслити всю її цивілізовану біографію. Такими зусиллями і такими жертвами витворену. Можуть зіпсувати її стосунки з усіма, кого вона прихилила до себе. Те, що Бамбіно після десанту в зоопарку обминає Люню десятою дорогою, не страшно. З нього вона своє взяла. Страшніше втратити композитора. Правду кажучи, як об’єкт кохання, Курочка її не цікавив. Він потрібний їй як труба. Через неї Люня, прибравши певної форми, пролізе в мистецьке товариство. І ще в Люні є один план. Про який вона поки що боїться признатися навіть сама собі.