— Спасибі тільки Гаврюші, — продовжував дід. — Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…
Гаврюша не витерпів:
— А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!
— Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, — сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.
У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:
— Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?
— Мабуть, що «гражданін»!
— А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?
— А ви гражданін чи не гражданін?
— Конєшно, гражданін.
— А чому ж тоді державна ціна кроля — три карбованці, а ви з мене берете десять?
У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.
Курочка посміхнувся:
— Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.
— Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.
Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.
До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.
— Оті тополі, — сказав хтось, — дід Затірка садив.
— Не я, — поправив дід. — А учні.
Курочка поцікавився:
— Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?
— Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один — у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!
— Це ж ви про кого? — спитала Степанівна.
— Про кого? — втрутився Гаврюша. — Про Цапка. Не знаєш, про кого.
— Перекотиполе, діду, — мовив Курочка, — є у селі, є і в місті.
— В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.
— Он щур, щур! — закричали жінки.
Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.
— У вас, Михайловичу, є щури? — спитав Степанович.
— Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.
— Кота? У Гаврюші? — здивувався дід Саша. — Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.
— Хтось мені собаку біля сарая прив’язав, — сказав Курочка. — Рудий такий.
— Це, мать, Гондолишин зять, — сказав Гаврюша. — Бо собака на нього гавкає. А коли зятя вдома нема, рве його одяг. Сорочки, штани. Що йому попадеться. Сердитий такий, що куди твою. Хай ось Санька розкаже. Як його?
— Хто? — перепитав дід Саня. — Собака?
— Ні, зять.
— Та-а, — відмахнувся дід Саня. — Тобі це як маслом по душі.
Розповів Степанович:
— Зять Гондолишин — безпробудний п’яниця. Федя. Може, знаєте? Ледве плететься по вулиці. Несе в руці авоську. А за ним, знявши картуз, іде дід Саня. «Діду, чого ви зняли картуза?» — спитали його. «Бо за покійником іду». — «Так він ще живий». — «А який толк з того, що він живе?» Ну, той повернувся і діда авоською по шиї…
— Там того удару як укусу комара, — признався дід Саня. — Тільки моральний ущерб. Перед усім народом.
Поволі розходилися. Пішов додому і Курочка.
Їжак Хомко притаївся під кущем порічок. Дивився на сучку Найду і думав: «Де вона взялася на мою голову?»
Досі Хомко спокійно жив у цьому старому саду. Ходив у гості до сусідів, ловив мишей в запущеному сараї. Потім десь взялася ота біда. Хомко спав. Згорнувшись, як і завжди. Раптом почув, ніби його щось торкнулося, а після заскавучало. Коли розкрив очі, побачив, що це «щось» було отією рудою жовтоокою сучкою.
Звісно, вона встромила свого носа куди не слід. І накололася. З того часу сучка не давала Хомкові спокою. Як тільки його побачить, дзявулить, мов навіжена.
Хіба Хомко винен, що він такий колючий. На те він їжак.
Тепер Хомко не може вільно бігати по саду, по городу, по подвір’ї. А так гарно все починалося. На оте подвір’я прийшов новий хазяїн. Зустрілися він-на-віч:
— Хомко! — сказав, радіючи, хазяїн. — Від сьогодні моє господарство — твоє господарство.
Хомкові сподобалося ім’я, яким його назвали. І щирість хазяїна. І його щедрість. Хоч він, Хомко, із їжачого роду, але любить слухати людську мову.
Отак вечорами непомітно підкрадеться до місця, де сидять люди. Принишкне у траві. І слухає. По голосу розрізняв усіх сусідів. Знає, як кого звати. В його хазяїна голос винятковий. Особливо Хомкові подобається, коли той співає. Правда, коли хазяїн співає, то сусідка Василина каже: