Буває, читачу, у людини такий стан, що сама не знає: праведник вона чи злочинець? Де вже там визначити комусь збоку. Та й, правду кажучи, не кожен, від кого пахне ладаном, — святий. А остаточна відповідь на це запитання залежить від часу, від обставин і долі.
А що таке доля, читачу? Це лотерея. Виграєш чи не виграєш, то хоч надієшся.
Наш герой мав надію, що доля йому свиню не підсуне. Мав надію, що сонце зійде ще й на його вулиці. І терпеливо чекав.
Лейтенант Затуливітер прийшов, коли стемніло.
— Ви сьогодні по селу не дуже гуляли? — спитав діловито.
— Ні. Я весь час колупався в хаті. Так що на вулицю не показувався.
— А машину де поставили?
— У голови сільради.
— Значить, спробуємо ще сьогодні. Степанівна сказала, ніби він збирається кудись їхати.
— Я зробив прожектор. Із старої фари. Сфокусував його на це місце, — показував Курочка. — Коли треба, натиснемо вмикач, — і він як на сцені.
— Прекрасно! — хвалив лейтенант. — Але щоб він не був озброєний.
— Я і це передбачив. Навколо місця, в якому він має копати, розкладаємо оцю петлю. По вашому сигналу я смикаю за кінець мотузка. Петля йому стягує ноги. Він падає. Тоді хапаємо його за руки. Зв’язуємо.
— Гаразд. Сигнал — голос цвіркуна.
Надворі темно, хоч око виколи.
Раптом заскрипіла хвіртка. Хтось пройшов повз хату. Пішов у сад.
Курочка взявся за кінець мотузка. Тінь постояла під яблунькою. Тоді присіла. Присвітила на землю ліхтариком. У лопухах тривожно озвався цвіркун. Курочка смикнув за мотуз і увімкнув прожектор.
— Рятуйте! — різонуло вечірню тишу.
Курочка кинувся до яблуні. На землі ницьма лежав чоловік. На ньому сидів лейтенант Затуливітер. І тримав заламані за спину руки.
— В’яжіть! — скомандував Курочці.
Той швидко обкрутив мотузкою руки.
— Михайловичу! — почувся з трави стогін. — За що ви мене?
Курочка глянув уважно і зніяковів:
— Так це ж дід Саня!
— Чого ви тут шукали? — суворо спитав дільничний.
— Черв’яків. На світанку з Альбертом збиралися на рибалку. Так він каже: «Йдіть до Михайловича під яблуню, накопайте черв’яків. Я там кілька разів копав. На них добре бере…»
— Діду, вибачте, — каже Курочка. — Ми вас не хотіли… То в нас така репетиція… Для кіно…
— Дак що мене в кіно будуть показувати? — сполошився дід.
— Сказав чоловік, що репетиція! — пояснив лейтенант. — Значить, показувати не будуть.
На крик і світло прийшов Василь, Степанович, баба Груня. З-за тину заглядав Гаврюша.
— Ану, Василю, — сказав Курочка, — на лопату. Я візьму другу. Розкопаємо отут трохи.
Почали копати. Якісь кості.
— Та це ж у Гаврюші собака здох, — сплеснула в долоні баба Груня. — І, мабуть, він його закопав…
Гаврюша озвався з-за тину:
— Ну й люди! Бач, Михайлович, що за люди? Бач? Що за сусіди? Все доносять…
— Навіщо ви падаль в чужому саду закопали? — суворо запитав лейтенант Затуливітер.
— Дак я ж під дерево. Щоб росло краще. Ну й люди. Ну й сусіди. Бачиш, Михайлович, які сусіди…
Ти, читачу, мабуть, переконався в такій істині: чим далі людині треба, тим більше вона спішить. Чим більше спішить, тим більше втомлюється. А чим більше втомлюється, тим менше проходить.
Та натура людська така дивакувата, що, знаючи всі істини, вона все одно діятиме їм наперекір.
І Курочка спішив. Спішив багато зробити. Він і писав, і співав, і читав лекції. Люди, які міряли свій життєвий шлях по нажитому багатству, вважали, що наш герой ганяється за довгим карбованцем. Люди, які все довкола бачили тільки через призму своєї пихи, вважали, що Курочка ганяється за славою. А він ні за тим, ні за іншим не ганявся. Гроші ганялися за ним.
А він жартував: «Мене завжди влаштовує стільки грошей, скільки у мене є. Я — Курочка. Мені багато не треба».
Щодо слави, то герой наш також мав на неї свій погляд. «Хто не любить славу, той не достойний її, — казав він. — Але славу, як і жінку, треба любити в міру своїх природних даних. І не дуже нею захоплюватися. Інакше в найбільш несподівану годину вона піднесе тобі гарбуза».
Отже, герой наш спішив.
«Живу як на вокзалі, — казав він. — Завжди щось доганяю. Завжди чогось чекаю. І часто, буває, сідаю не в той поїзд».
Так вийшло у нього з Люнею. Ступивши колись за нею крок, він сів не в той поїзд. І цей поїзд уже набрав такої швидкості, що зупинити його абсолютно неможливо. Стрибати з нього на ходу — також усі шанси скрутити собі голову. Зоставалося тільки одне: їхати до першої-ліпшої зупинки.