Так він і зробив. На першій зупинці зійшов із поїзда. Але Люня була не з тих. Оте сказане нею колись «уже в кущі» не було кинуте на вітер. У Люні стільки енергії і блудних сил, що вона ще не одного з кущів витягне.
Головний редактор журналу «Струни серця» Пилип Недайбоже сидів у своєму керівному кріслі і думав: знімуть чи не знімуть? Сімдесят скоро стукне. А може… І солодко в грудях стало від такої думки. Чому ж не заслужив? Стільки років редагує такий журнал. Покосився на лацкан піджака, ніби там вже блищало те, чого так хотілося… Саме в цей час зайшла секретарка:
— До вас якась жінка. Вагітна…
Недайбоже скривився:
— Чого вона хоче?
— Не знаю. Каже: «Мені треба тільки до головного».
Це вже знов щось учворили. Не дадуть на пенсію спокійно піти.
Вони мене доведуть до інфаркту…
За хвилю поріг переступила молода симпатична жіночка. Уся її зовнішність свідчила про те, що вона ось-ось стане матір’ю.
— Добрий день! Я до вас, — сміливо сказала вона. — Ви головний редактор журналу «Струни серця»?
— Ну, я, — насторожився Недайбоже. — Чим можу служити? Кажу відразу: квартирними питаннями ми не займаємося.
— Ні. Не квартирні, — сказала жіночка. — Я, бачите, ось-ось стану матір’ю…
— Ну то й що? Ми не пологовий будинок…
— Я хотіла сказати, що від вашого працівника…
«Ні! Ні! Ні! — думав Недайбоже. — Хай цим питанням займається заступник. Я нічого не хочу знати. Потім ще на мене буде скаржитися».
— Йдіть до мого заступника. Я займаюся питаннями творчими. А дітьми — він… Одну хвилину… А хто цей?.. Ну батько майбутній?
— Курочка. Геннадій Михайлович Курочка. Ваш колишній працівник…
У нутро Недайбоже ніби хтось хлюпнув відро радості.
— Заждіть, заждіть, — сказав він лагідним тоном. — Сідайте… Курочка в нас уже не працює. Але наш обов’язок допомогти вам…
Натиснув на кнопку дзвінка.
Зайшла секретарка.
— Покличте Хабаренка!
Секретарка шепнула Хабаренку:
— У шефа — вагітна дівчина.
У Хабаренка похололо у п’ятах. «Хто б це міг бути? — думав він. — Люду тільки вчора бачив. Ліду — тиждень тому. Юля — під боком. Галя — виїхала. Може, Надя? Хто б не був, зараз головне, щоб не дізналася жінка. Пообіцяю гроші, дублянку, що захоче…»
З цими думками й переступив поріг редакторського кабінету.
— Ось полюбуйтеся, — смакував редактор, аж звисала нижня губа. — Нова сторінка творчості шановного Курочки…
Хабаренко розквітнув у посмішці.
— Думаю, — продовжував Недайбоже, — що нам треба зайнятися цим питанням офіційно. Хай людина напише офіційну скаргу до нашого журналу. Ми з цією скаргою відповідно звернемося у Спілку композиторів, в інші громадські інстанції. Ми не дозволимо, щоб всякі аморальні типи зводили невинних дівчат. Щоб діти народжувалися сиротами… Та обов’язково зверніть увагу на те, що він вже мав одну жінку… Що живе як куркуль. Хату має в селі…
— І про бочку, — підказав Хабаренко. — Ми її сфотографували. Де він взяв бочку?..
— Я не хочу за нього виходити заміж! — раптом сказала Люня. — Я хочу аліменти. І квартиру. Його квартиру…
Біля Марчишиної брами людно. Сидить на лавочці Марчиха і баба Груня. Біля них притулилася Василина. Біля Василини — Гаврюша. Стоїть дід Саня. Підійшла Ганна:
— Їдуть! Їдуть! Коли вони вже наїздяться! — кивнула баба Ганна на машини дачників, що одна за одною пилюжили вулицею…
— Як вони наїздяться, — каже баба Груня, — то кому ти молоко будеш продавати?
— Було б що продавати, — сказала Ганна. — Молока меншає, а їх все прибуває.
— Щось Михайловича не видно, — зауважила Марчиха. — Чи де захворів, чи в командировці?
— Мать, хана буде Михайловичу, — підхопив Гаврюша. — Неприятності в нього великі. Приїжджали двоє. Солідні, що куди твою. Розпитували, кого він сюди привозив. Петра питали, коли і як він бачив його з Клавкою. Чи він впевнений, що то була іменно Клавка?
Кажуть, Клавка не то родила, не то ось-ось родить…
— Та Клавка, — скривилася баба Груня, — такий фрукт… — Чого тому Михайловичу було з нею зв’язуватися?
— Воно часом і фрукта хочеться, — зауважив дід Саня. — Вона молода, красива…
— І красива! — ніби вкусило Василину. — Там тої краси, як на печі роси. Мазуту понакладає на пику…
— Кожному своє, — не здавався дід Саня. — От візьми конячу морду. Якщо вона в коня, то це красиво. А якби вона була в тебе? На кого ти була б подібна?
Василина сплюнула:
— Тю на вас! Таке скажете…