Контора хоч і «Пришийкобиліхвіст», але на орбіті. Не в космосі, звичайно. Проте й не на землі. А можуть приземлити…
Не дай Боже, там, на «пункті управління», згадають, що Ферапонт ще літає… Не дай Боже здебалансувати! З курсу збитися… Орбітами перетнутися…
Он Мічучкін із «Райкопито» перетнувся. З тим, із ким не варто перетинатися.
— Чого це вас сюди занесло? — спитав той. — І в такому стані?
Мічучкін був тоді у. стані невагомості.
Чого занесло?
Є машина, значить, кудись несе.
Кудись несе, значить, десь приймають.
За свої п’єш — печінка болить. Серце здає. Виразка чіпляється. А тут — як з гуся вода. Тільки гикавка. Від перебору. Бо як у тій казці. Ніхто не знає, звідкіля береться. Ніхто не знає, куди дівається. Столи вгинаються. Ніхто не платить. І недостачі нема.
Чудеса!
Тільки гикавка.
І Мічучкін гикнув.
Це була остання його гикавка. За рахунок контори «Райкопито»…
А Ферапонт на своїй орбіті ще крутиться. Ніхто, правда, досі не дослідив, що то за орбіта. І яка від тих Ферапонтових польотів віддача Землі. Людям…
Пошесть
Вірус страшний. Поміж людьми ходить. Хвороба. Невиліковна. Наївся — спати хочеш. Поспав — хочеш їсти. А решта — тринь-трава. Хоч світ валися. Аби на голову не падало. На твою.
Глухнуть люди. Далі своєї шкіри не чують.
Сліпнуть. Далі свого носа не бачать.
Якщо й побачать, то тільки те, скільки у кого в кишені. Що в хаті. Що в гаражі.
А скільки у кого на голові? На шиї? На спині? На серці? В печінці?
«…Своїх хвороб вистачає. І своїх клопотів…»
Колектив. Бригада. Один за всіх, всі за одного.
«Один за всіх» знає усе. І пише.
«Всі за одного» не знають нічого. Хіба те, що він не любить грати в доміно…
І ось зіграв… У ящик.
Зібралися: «Ти пішов від нас…»
Куди в біса пішов? Його понесли. Він три місяці перед тим взагалі не ходив. І ніхто не знав.
Привезли туди. У вічний гуртожиток з постійною пропискою.
Ями нема. Коли жив — копали всі. Помер — не хоче ніхто.
Сидять чотири богатирі. Лицарі мотузка і лопати. Пики червоні. Носи сині. В очах — ні інтелекту, ні совісті.
— Дорогий ти мій!.. — побивається жінка.
Зараз буде ще дорожчий. Сам же він не встане. Могилу собі не викопає.
А ось ті. З дудками. Таланти з великої дороги. Також чекають. Даси ще — ще раз дунуть. Не даси — карапет ушкварять. Або лєтку-єньку…
Вірус бушує. Людяність у людях пожирає. Заздрість будить. Сверблячку до наживи. До мавпування.
Усі аристократи! Ще вчора у кукурудзу бігав. Зорі лічив. Сьогодні язика висолопивши бігає, голубий унітаз шукає. Ніби він буде його на голові носити. Ніби від білого у нього алергія.
Аристократи! Колишній аристократ виділявся головою. Сучасний — унітазом…
Пошесть. Гірше чуми. Подобу людську у людині вбиває.
Хліб святий під ногами валяється — не бачить. Товариш стогне — не чує. Храм природи руйнує. Святі традиції оскверняє…
Шкаралупою байдужості обросло серце. Душа лінивою пліснявою вкрилася. У власному жирові совість задихнулася. Тільки утроба працює. Як каменедробарка. І в голові блимає. Дві лампочки. Зелена і червона. Утробовигідне — поїхали. Невигідне — стоп!
Червона — дрімає у власному салі.
Зелена — жене висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить…
А далі… яма. І отакі з червоними носами… І отакі з дудками…
Пошесть.
Аутотренинг
Після того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:
— Навчись відключатися! Бо пропадеш.
— Не можу, — кажу. — Нерви.
— Не зможеш — гірше буде… Розумієш, треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. В Африку… У джунглі…
І я почав займатися аутотренінгом.
Важко було спочатку.
Викликає шеф. Починає:
— Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися…
— Я поводився «так». Це вам кажуть «не так», — зірвалося за звичкою з мого язика.
Тоді пригадав, що треба відключатися.
Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.
— Про що ви думаєте? — питає роздратовано він.
— Про крокодилів…
Його очі лізуть на лоба.
— Думаю, — кажу, — що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.