Набридло йому це заняття. Каже:
— Давай в перукарню гратися.
Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:
— Не плач. Ти ж мужчина. Герой…
Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:
— Освіжимо трохи…
Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос:
— Завивку будемо робити….
Тоді надів мені на голову каструлю:
— Висушити треба…
Але раптом йому стрільнула інша думка:
— Діду, давай будемо робити весілля. Ти — барабан…
І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.
— Грай! Грай! — кричить. — Отак губами грай: «Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру». Ніби труба…
Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:
— Яка там, дитино, тиша, — говорю. — Вліз би ти під оцю каструлю…
— Діду, не говори! Грай!..
Після цього вигукнув:
— Діду, цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи…
Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як я тільки гепнувся на підлогу, переробив мене на лунохода. Прив’язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:
— Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у…
Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.
Він кричить:
— На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!
На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав.
Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.
— Що ти бачиш, діду? — питає онук знизу.
— Кратери. Давай, — кажу, — стели біля шафи ковдру. Тоді перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м’яку посадку…
На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:
— А ви чого на шафу залізли?
— Я не на шафі, — кажу. — Я на Місяці. У космос мене запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися…
Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б…
Не схвалив
Після того, як поета Цвіркуненка на зборах нашого літоб’єднання звинуватили, що він відірвався від свого трудового колективу, я задумався. Зі мною так не повинно статися.
Першу свою гумореску, написану після критики на адресу Цвіркуненка, я вирішив прочитати двірникові.
— Ви мені даруйте, — кажу, — що турбую. Але хотів би почути вашу думку.
Двірник терпляче вислухав. Тоді сказав:
— Скарга хороша. Написано грамотно. Без лайки…
Наступного разу я вирішив запросити двірника до себе.
Поставив пляшку.
Я читаю. Він чаркує й слухає.
Коли я закінчив, він стукнув кулаком по столу й сказав:
— Їй-богу, ви пишете, як прокурор!
Пізніше він завітав сам. І ще з порога:
— Ну, на кого написав нову скаргу?
Я, наповнюючи чарки, довго й терпляче пояснював йому, що пишу не скарги, а гуморески. Фантазія, мовляв. Отак у голову лізе, а ти пишеш. А йому, мовляв, читаю для того, щоб не відриватись від народу.
Прощаючись, він заспокоїв мене:
— Ви не переживайте. Це по молодості. Ці художества пройдуть. Із моїм племінником гірше було. Буянив. Шість місяців просидів. А це юринда… Це пройде…
Якось мені вдалося переконати його, що я чиню добре діло. Й показав йому газету, де було видрукувано мою гумореску.
— І скільки за таку статейку дають? — спитав він.
Я пояснив двірникові, що для мене не важить, скільки дають, а важить, що друкують…
Цінитель мого художнього слова сміливіше налив собі ще чарку. І, закусивши цибулиною, порадував мене:
— Коли тобі треба буде щось допомогти, то ти не соромся, звертайся… Можу підсобити фактами…
Він приходив щовечора. Ще з порога владно вимагав:
— Ану, давай будемо читати твої фантазії!..
Потім став навідувати мене ще й ранками.
Я витратив усі свої заощадження. Зате радів, що ніхто мені не зможе закинути того, що закинули Цвіркуненку. Ніхто мені не скаже, що я відірвався від мас.
Одного ранку, коли двірник прийшов приймати черговий літературний опус, у мене на столі пляшки не було.
Він зовсім не слухав, що я йому читав. Нервував, тарабанив пальцями по столу. А виходячи, сказав:
— Щось не в той бік ви повернули. Досі у вас було все правильно. А тепер — не в той бік…
Тоді я вирішив на кілька днів утекти з дому. Ночував у знайомих. За той час у газеті було видрукувано мою нову гумореску. Я завітав у редакцію, щоб подякувати за увагу. Та завідуючий відділом простягнув мені листа: