Пішла до нас клієнтура. Приємно. Відчуваємо, що ми людям потрібні. Що несемо людям радість.
І ось перша ложка дьогтю. Анонімка.
«Зверталася у бюро, щоб підшукали мужа. Мені підсунули свиню. Хати не тримається. З чайної не вилазить. Просила інструктора Баранця, щоб поставив на місце. Такий вид послуг, — каже, — ми не виконуємо. Гарантійного терміну у нас нема. Якщо дасте довідку про розлучення, можемо вам замінити…
А скільки я буду їх вже міняти?..»
Через тиждень друга біда. Прийшла жінка з одного села. До головного спеціаліста Альберта Федюка. І ще з порога:
— Харцизяко! Опришку! Що ти моїй дочці підсунув? Розведенця? А обіцяв перший сорт?
— Ваша дочка також не першої свіжості… — відбивається головний спеціаліст.
— Так я ж тобі бугайця у придачу дала…
— Ша, тітко! — поклав пальця на рота Федюк. — Хай вам буде відомо: за хабаря садять і того, хто бере, і того, хто дає…
Найгірше було попереду. При бюро ми відкрили кімнату зразків. За ініціативою одного керівного товариша. Тут висіли фотокарточки, лежали виписки з біографій. Сюди час від часу ми запрошували ту чи іншу кандидатуру. Для психологічної підготовки.
І ось одного разу, під час чергової психологічної підготовки, дзенькнуло. Вікно. Спочатку одне. Тоді друге. В одне вікно ускочила моя жінка. У друге — жінка керівного товариша. Як десантники. Спочатку я побачив клубок з чотирьох жінок. Під несамовитий вереск він котився з кутка в куток. Після удару тупим предметом по голові я нічого вже не бачив. Тільки чув, як керівний товариш оправдовувався:
— Люблю! Любашенько! Помилуй! Ради діточок наших дрібненьких! Май милосердя!..
Після цього нальоту мене знову викликали туди. На килим. І керівного товариша також.
Сидимо. Мовчимо.
— Як це зрозуміти? — питає той, що викликав.
— Як хочете, — лепечу. — Я ж вам казав, що в мене жінка — Отелло…
Оселедці
Напередодні Нового року я повертався з Владивостока додому. Товариш попросив:
— Ти все одно летиш через Москву. Візьми оту банку оселедців і передай моєму дяді. У нього і Новий рік зустрінеш, щоб не сидіти в аеропорту.
Дав оселедці. Назвав адресу.
Прилетів. Знайшов відповідний будинок, квартиру. Натиснув кнопку дзвінка. Хтось підійшов до дверей. Дивиться у вічко. Мовчить.
Дзвоню знову.
Тихо. Потім глухо:
— Хто?
— Відчиніть, — поспішив я. — Вам передали оселедці з Владивостока.
— В нас у Владивостоці знайомих нема!
— Як це нема? Ваше прізвище Нахімовський?
— Нахімовський. Ну й що?
— Оселедці передав вам Саша з Владивостока. Цілу банку.
— Нема у мене жодного Саші у Владивостоці.
— Відчиніть. Заберіть оселедці. Не буду я з ними носитися.
— Не відчиню…
— Ні, то й ні! — розсердився я. — Тоді я пішов.
— Ей! Куди ви? Оселедці покладіть на сходах.
— Щоб хтось украв?
— А ви он там, під стіною, поставте. Щоб я у віконечко бачив.
Поставив банку. Сів на неї.
— Чого ви сіли на банку?
— Бо я втомився. Трішки посиджу і піду.
— У вас ніж є?
— Навіщо?
— Щоб відкрити банку. Може, там не оселедці.
Дістав ножа. Відкрив.
— Оселедці. Ось, — підняв одного за хвоста до віконечка. — Бачите?
— Бачу. А скільки їх там?
— Не знаю. Не рахував.
— Перерахуйте.
Розстелив газету. Почав викладати оселедці.
— Тридцять шість.
— Ви не заховали жодного?
— Заховав одного… За пазуху… — сердито сказав я.
— Покладіть у банку, банку поставте під двері, а самі йдіть.
— Тут он кіт ходить. Може з’їсти.
— Кота візьміть з собою.
— Куди я його повезу? До Києва?
— Можете випустити на вокзалі. То Соньки з третьої квартири кіт.
Тут у мені прокинулося зухвальство.
— Киць! Киць! — покликав я кота. І саме у тому місці, де мені з-за дверей наказували поставити банку, поклав котові оселедця.
— Що ви робите? — застогнало за дверима. — Ви не смієте! Це мої оселедці.
Я поклав котові ще одного оселедця. За дверима сердито захрипіло. Клацнув замок. Я з рештою оселедців пустився по сходах вниз.
— Куди ви? — обурився голос вже десь у коридорі. — Поставте оселедці. То мені Саша передав. Я його дядя…
— Привіт тьоті! — нахабно крикнув я… — Новорічний… Опинившись біля дверей третьої квартири, натиснув дзвінок. Вийшла симпатична молодиця.
— Вас звуть Соня?
— Так. Заходьте…
Уже в квартирі я пояснив, що лечу з Владивостока. Один чоловік, який побажав не називати його прізвища, передав їй оселедці і попросив привітати з Новим роком. Вибачився, що відкрита банка. Але він перевіряв, чи не зіпсовані…