Важко бути другом людини
Рябко лежав у буді. Голову висунув надвір. Поклав на лапи. Погода — золото. Летять лапаті сніжинки. Одна з них сіла Рябкові на ніс…
Глянув на хатнє вікно. З нього б’є, як із прожектора. За вікном виграє ялинка. Рипнули двері. Вийшов господар. Рябко навіть не ворухнув хвостом, бо господар подався до хвіртки.
Чекає гостей.
О! Йдуть! Вітають. Гомонять. Декого Рябко впізнає. Отой рудий завжди лізе до Рябка цілуватися. А отой, в розстебнутому пальті, минулого року цілу ніч сидів на Рябковій буді й виводив:
Рябкові вже й самому хотілось, щоб той став соколом і полетів.
Усі зайшли до хати. Рябко заплющив очі. Легка дрімота сповила його тіло. Сниться Рябкові, що з хати вийшла господиня. Йде до Рябка, несе полумисок з м’ясом і каже:
— З Новим роком тебе, Рябко! На ось поласуй…
Рябко тільки роззявив рота, як хтось над самим вухом запищав:
Рябко аж підскочив. До нього, хитаючись, ішла дебела молодиця. Щоб уникнути напасті, Рябко втягнув голову до буди.
З хати вийшов отой рудий, що завжди з Рябком цілується. Прощай, сон!
Рудий почовгав до хвіртки. Щось там довго бубонів. Потім поплентався до Рябкової буди.
— Рябко! А, Рябко! А де ти там? М-може, ти вмер?..
«Ви дасте вмерти», — подумав Рябко.
Рудий став навкарачки перед будою. Хрипким басом загавкав на Рябка. Тоді почав пхати голову в дірку.
Рябкові хотілося вкусити рудого за носа. Або хоч налякати. Але, вирішив, краще з п’яним не зв’язуватись.
Рудий витягнув шию. Сів біля буди.
— Рябко!.. А, Рябко! Давай вип’ємо. За Новий рік. За те, щоб ми були людьми…
«Ти собі будь людиною, — думав Рябко. — А я не хочу».
— Рябко! Сучий сину! — кричав рудий. — Ти що, оглух?! Я до тебе говорю? Давай вип’ємо! На!
Рябко вирішив не загострювати стосунків. Виліз із буди. Привітно помахав хвостом. Рудий підставив йому лице. Рябко поцілував у губи. Фу! Вдарило, як із тієї бочки, яку господар ховав колись за його будою.
— На! — підніс рудий до носа Рябкові пляшку. — Давай на двох…
Рябко понюхав. Відвернувся.
— Рябко, ти мені друг? — закричав рудий ображено.
Рябко похитав ствердно хвостом.
— Тоді на, пий. Ах, пардон. Ти з чарки не п’єш. На. Я тобі буду лити на м’ясо.
Рябко ковтав шматочок за шматочком. Дерло в горлі. Крутило в носі. З очей капали сльози. Але рудий кричав: «Ти мені друг?» Торкався чаркою Рябкового носа. Хлюпав із чарки на м’ясо. М’ясо давав Рябкові, а сам допивав із чарки.
Рябкові стало дуже весело. Він почав цілувати рудого куди попало. Кинувся за дамою, що горланила «Ой чорна я си, чорна», розірвав їй спідницю. Налякав кота. Потім на когось гавкав. Когось кусав. Хтось його бив. Далі нічого не пам’ятає…
Вранці Рябко прокинувся в буді. Одне око так запухло, що не бачило сонця. Нив хребет. У голові гупало.
Погода — золото. Плавно летять сніжинки. Одна з них опустилась Рябкові на ніс. Рябко згадував учорашній вечір. Рудого. Подумав: важко бути другом людини.
Ненормальний дельфін
В зоопарку з’явився новий житель. Дельфін. Для нього збудували басейн. Максимально наближений до природних умов. Дельфін вистрибував з води. Позував перед об’єктивами фотоапаратів. А потім занурювався в воду й подавав сумні звуки.
Шакали дивилися на дельфіна й гавкали:
— Дивак! У таких благах живе — і скиглить. Нам належить нити, й то ми мовчимо. А він…
Десь ополудні в басейн кидали живу рибу. Дельфін обідав. А потім занурювався в воду й жалібно нив. Вовки косували зі своєї клітки. Жадібно ковтали слину. Й вили:
— Дурень. Такі обіди, а він ще скиглить…
Мавпа зачепилася хвостом за клітку. Вп’ялася в дельфіна пильними очима. Гундосила:
— Я й то не маю таких умов. А він ще скиглить…
Якось до басейну прийшло кілька людей. Звірі впізнали в одному з них директора зоопарку. Він розкрив папку. І доповідав найсоліднішому:
— Дельфін. Жоден дельфін у жодному зоопарку світу не має таких життєвих благ. Годуємо найкращою рибою. Створили йому мікроклімат. І чомусь невдоволений. Весь час сумує…
— Ненормальний! — сказав авторитетно найсолідніший. — Списати. Щоб не заразив весь зоопарк. А рибу віддати вовкам і шакалам.