— О, дивись! — сказала здивовано. — Що воно?..
— Водолаз! — сказав авторитетно парубок. І поїхав далі на дівочому плечі.
Справа від мене лежать двоє. Він солідний. Вона — несолідна. Він дивиться на неї. Вона — на мене.
— Це спецкостюм, — пояснює він. — Проти електромагнітного поля. До нього додається спеціальний датчик, який…
Що робить «спеціальний датчик», я не дослухав. Бо над моїм вухом пролунало:
— Мамо! Мамо! Дивися, дядя у целофановому мішку лежить…
Вирішив піти у холодок. Під кущем сиділи дві чиїсь тещі. Хоч сонячне проміння сюди й не доходило, вони над головами тримали парасолі.
— Допомагає? — спитала одна, кивнувши на мій костюм.
— Від чого? — перепитав я.
— Від радикуліту.
— Дуже.
— А ви не цікавилися, як він для ревматиків? — перепитала друга.
— Для ревматиків — на підкладці. З яєчної шкаралупи…
Перейшов під інший кущ. Ліг. Читаю.
Щось до мене причовгало. Зупинилося. Нявкнуло:
— Ей, киша! Де відколов такі рохи?
Оглядаюся. Стоїть вишкварок. Знаком питання.
— На Канарських островах.
— Залпові… Сплавиш?
— Грошей не вистачить.
Присів. Стали торгуватися. Зупинилися на п’яти червінцях..
Зо два тижні я тинявся по командировках. Повернувся. Вийшов на пляж — очам своїм не вірю. Снують по пляжу у целофанових костюмах шкети і шкетиці. Точнісінько у таких, які я продав отому «киші». Тільки на певних місцях у них яскраві етикетки. Із надписом: «Rochy».
Стружка
Інтелект людини довжиною, хребта не вимірюють. Але я звернув увагу, що деякі оті «наполеончики» понад усе люблять верховодити.
Кажуть, хочеш когось розпізнати — дай йому владу. Хоча б отакусіньку. Як заячий хвіст. Хоча б над віником.
А якщо влада більша, ніж над віником? Якщо він поставлений керувати мною? Людиною? Вищою за нього на сорок п’ять сантиметрів?
Сорок п’ять разів на день викликає. Знімає стружку. Сантиметр за сантиметром. Ніби хоче мене стесати до свого рівня.
Терпіти не може дивитися на когось угору.
А якщо у нас, в управлінні, всі більші за нього? Навіть секретарка Кнопа. Уявляєте, скільки переходить у «стружку»?
— Чого ви стовбичите, як каланча?
— Я ж сиджу. Зігнувся ось у три погибелі…
— «Три погибелі»… Корчить із себе Гуллівера…
І починає перетворювати мене на ліліпута.
Методом вібрації. Він працює, як глибинний насос. Сам вібрує, і усе навколо вібрує. А туди, на-гора, тече водичка. Каламутна-каламутна…
Кадри також спливають. Туди. На вічний спокій. Півкладовища укомплектував своїми підлеглими. І ніхто його до кримінальної відповідальності не притягає…
Он Дзьобик. Погладив сусіда по спині. Тарою з-під помідорів. І вже справу завели. Бо нібито в сусіда після цього остеохондроз почався.
Від цього у когось щодня щось починається. Або інфаркт, або виразка, або нервовий розлад. І ніби так треба. Ніби він постачальником у лікарні працює…
Метає громи і блискавки:
— У вас нема продуктивності праці! Нема творчої віддачі! Нема громадянської свідомості! Елементарної совісті!..
Що у мене може бути після такого щоденного вереску? Запалення внутрішнього вуха.
Тому на кожен його крик я дригаю головою. Він думає, що я його передражнюю. І ще більше репетує. Я ще частіше дригаю.
Тоді він грюкає кулаком об стіл.
І в мені прокидається громадянська свідомість. Народжується творча думка. Я замислююся.
— Про що ви думаєте взагалі?! — кричить він.
Зараз я думаю зокрема. Про катапульту. Якби її прилаштувати до його крісла… Тільки треба у стелі робити дірку… І в покрівлі також… Ото була б творча віддача! Продуктивність праці в управлінні піднялася б…
Святковий мурмурант
Кипіла репетиція. Здавали концерт. До жіночого свята. Колектив нашої фабрики в основному чоловічий. Але на концерті нібито мала бути директор фірми.
Я вийшов на сцену. Затягнув свою коронну:
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
— Стривай! — зупинив мене завідуючий культсектором фабкому. — Щось надто песимістично. І не дуже сучасно. Оці слова «Боже», «небо». Треба замінити. Хоча б отак: