Выбрать главу

- Чому,- каже,- не випровадиш пана вояка?

От і вийшла за мною.

- А чому,- каже потихоньку,- чому не прийшов ваш товариш з вами, га?

- А я знаю, чому ти з ним таке поробила, що він навіть і встати не може, не то що?

- Вайльо! - бідкає дівчина, а сама нібито й журиться, а ніби й весела.

- Дурно й вайкатись, зіронько моя: хлопець пропав!

- Любчику мій! - жалує вона.

- А правда оце, що ти тепер казала? - став я заходити.

- Ох, правда,- каже,- правда!

- Зоїцо! - кричить мати з хати.

- Скажіть, що я його люблю, що я його любитиму до самої смерті.

- А побачити його не хочеш? - питаю.

- У нашім садочку, по опівночі! - та й стрибнула в хату, мов ясочка...

Штефан мало мене не задушив, обіймаючи, як я йому розповів, що було.

- А чи не дуриш ти мене лиш? - усе питав та допитував.

- Або я тебе багато дурив? - кажу я, ніби сердитий.

Він так і рад!

Ледве-не-ледве дочекали вечора.

- Ходи вечеряти,- кличу.

Але де ж там! - йому вечеря в голові? Таке прибирається, та зачісує, та в дзеркальці призирається!

- А не час уже, аби ми йшли?

Я аж качаюся зо сміху:

- Та цур тобі! Ще й сонце гаразд не зайшло, а вона казала в опівночі приходити.

Ваги-переваги діждали ми тої опівночі - пішли.

Біля єї хати був красний великий сад: усе яблоні, та вишні, та сливи. Попід паркан калина понадвисала.

Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок - сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.

- Серце, серденько!

- Раю мій, покою!

Тільки й бесіди в їх було.

- Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене? - прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.

- Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!

Вона зомліла.

- Бери, вийми,- каже,- мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!

Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.

Стало далі зоріти.

- Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,- мене поховають! Не годна я без тебе жити.

І знов, як чічка, йому до серденька.

- Сонце моє, маю мій,- став він гудіти, як голубчик.- Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.

- Щотиждень, щотиждень! - стала вона плакати,- а я й години без тебе не можу бути!

- Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.

А сам заплакав, як мала дитина.

З хати щось рипнуло... Поцілувались - розлетілись. Тільки того й щастя було...

Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.

- Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку? - в одно мене питає.

А я говорю з ним, як звичайно.

- Юрійку, братчику, який же я щасливий! - ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!

- Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?

- Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!

«Гай, гай! - думаю собі.- Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: «Марш!» - уже й по щастю, уже й по долі».

Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:

- Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,- розказ прийшов.

Вернули.

В Турді - як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне - сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував - таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.

- Братику,- кажу я йому не раз,- товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!

- Та коби-то я міг,- промовить, бувало, а сам ляже на ліжко - тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,- нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю - мовчить.

Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.

- Не журися ж мені, Штефанку,- кажу я йому, ідучи,- бо, бігме, битиму, як прийду.

Він мов і не чує. Се діялось в неділю.

Цісарська баня стояла на горі; докола гори та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:

- Фрайтер, а не був тут Славич?

- Або що?

- Таже здезертирував.

- Брешете! (не до вас кажучи) - крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.

- Бреши ти з усіма псами! - гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:

- А чому ж ви його тут шукаєте?

- Бо ми ще гадали, фрайтер,- стали вони казати,- що він у Федьковича буде.

А він, бувало, усігди, як я де на варті, то зараз по бефе- лі прибіжить до мене, принесе горівки трохи, закуски якої, побалакає та й піде собі коло цапістраху домів.

- Як я уже тоту варту збув - не хочу вам казати. Облю- зували нас нарешті. Приходжу до касарні - дивлюся: Ште- фанова зброя висить та сіяє; я аж заплакав.

- Чому не обідаєш? - питає Цигрис.

- Лиши! Потому.

- Брате Федьковичу!

- Чую.

- Велика печаль на тебе.

- Ні,- кажу.

Цигрис сів коло мене та хотів щось говорити, аж тут чуємо по ганках крик: «Славич, Славич!»

Вибіг надвір - аж тут ведуть його два жандари з накрученими багнетами, а з ними йде рудий той парубок, що його Штефан тогді оборонив від смерті. Я до Штефана:

- Братику мій, рідний мій, а тобі що оце сталося?

- Іди собі, йди собі,- каже,- та мені легше буде!

Я пішов. Шаблю на себе - та до капрала!

- Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!

- Іди,- кажуть пан капрал,- лиш не барися.

А самі так зажурилися, аж таки їх нема,- але нічо нікому не кажуть.

Я побіг, Цигрис за мною - і в капрала навіть не мельдувався!

Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!

- Онуфрійку, братчику,- став я його благати,- уповіж мені, соколику, що тото отеє такого подіялося!

Він, сердешний, аж по полах руками вдарився.

- От дурний розум,- каже,- та й годі! Штефан хотів побачити свою дівчину та й побіг туда: гадав, що завчасу домів вернеться. Але рудий пес, скоро се вздрів, з кількома такими, як він сам, упали на його потай, зв’язали та й до нас дали знати, що мають дезертира. Нам ніщо було робити: мусили його сюда вести; таже ти, братчику, сам здоров знаєш, яка наша служба жандарська.