Так жандар розказував, а самому аж сльози в очах крутяться.
Я аж осторопів.
- Що тут своїй голові діяти? - кажу.
- А має Штефан гроші? -питає Онуфрій.
- Та гроші є,- кажу я,- але що по тім?
- Ну, коли є,- каже жандар,- то добре. Возьми ж 24 леви срібні та заплати боржій рудому, аби ні в кого нічо більше не допомагався: лиш так хіба би міг скапати шток- гаузу, інак ні. Та й то ще від капітана залежить.
- Біжу я шукати того рудого анцихриста,- кажу,- а ти, Цигрис, лети, брате, якнайборше до нашого пана обер- лейтмана, упадь до колін, най просять у пана капітана.
Цигрис полетів як стріла, а я знов - парубка шукати. Відшукав у однім шинку: сидить, клятий, коло стола, перед ним оковита, а на колінах, не до вас кажучи, гайта якась, обідрана, боса.
- Добрий день!
- Добре здоров’я!
- Осьде маєш гроші за твого дезертира.
- А кілько?
- 24 срібних.
- Добре.
- Добре,- кажу,- але аби мені капітан ні за мак-зерно не знав.
- Гм,- став рудий міркуватися,- а я таки до капітана піду.
- Ба не підеш, собако! - а сам аж палаю.
- Хіба б ти мені за моє чоловіцтво що заплатив, аби не пішов?
- А кілько ж би тобі за твоє чоловіцтво дати?- питаю я, а тут аж дрижу вхопити шаблю та затопити, як у пса. «Але що ж,- гадаю,- я тим нічо не полагоджу; тут треба камрата рятувати».
- А даси 10 срібних? - питає рудий.
Я йому й кинув їх на стіл.
- Що там? Що тото? Як тото? - стали венгерські парубки допитувати, що там були.
Я їм розповів. Господи, як ухоп’ять мого рудого, як по- тащать його аж за міст, за Аранюш! А самі стали на мос- ті вартою, аби, може, рудого не покортіло діправди до капітана піти, бо такому ворогові не тяжко. Два дні тримали вам легіні варту! Та й скажіть, чи нема добрих людей на світі? Є, але не всі.
Лишив я легінів на мості, а сам пішов домів.
- А що ж, Цигрис-брате, як зорудав?
- Добре.
- Що ж казали пан обер-лейтман?
- А що ж би казали? Ухопили шаблю та й побігли до пана капітана.
- Дай, боже, аби вони мені ще єноралом були!
- Ой, бо і варта,- каже Цигрис,- такого пана не найдеться.
Другої днини прийшов Штефан до рапорту. Капітан так кричить так лютує,- крий, милий боже! Аж прискакує.
- А ти мені будеш у вирій літати, паничу? Чекай, научу я вже тебе! Пане обер-лейтман,- сегодне по полудню 20 буків йому!
Пан обер-лейтман лиш поклонилися, бо не сміли нічо більше і казати. Доста й так добре обійшлося. Завели сердешного Штефана знов до гарешту.
А я зараз по обіді як піду, як уп’юся! «Що,- гадаю я собі,- волію і я буки брати, як маю дивитися на кару свого товариша».
Ще на брамі переймив мене капрал Кример - а се, знаєте, був від «наше вірех».
- Стій, ніроке! - крикнув.- А ти п’яне, га? Свиня ти, дай боже!
- З свині чую, пане капрал, послушне.
- Гвалт, патроль, супротинація! - кричить Кример.- Злодій, опришок, беріть його. Каже мені, що я свиня!
Вибігає пан капрал Крук.
- Ади, Крук, ади! - каже Кример.- Бери його зараз собі до арешту.
Пан капрал так і осердилися!
- Та я його до арешту дам,- кажуть,- але ти не називай мої люди свиньми, ти - хаптелею вонячий, ти - цибулянику!
Більше нічо йому пан капрал не казали, але взяли мене та й завели на вахцимру. А тогді були пан капрал українець на варті, таки з нашого цугу.
- Дивися, українче-брате,- стали пан капрал наказувати,- най виспиться, але не мельдуй нікому нічо: я хочу, аби тото тихо було.
Спав я геть допізна вночі, коли пробуджуюся - а мене хтось укриває плащем та гріє студені мої рукі. Глипну - се ІІІтефан. А варта спала около стола, мов п’яна,- чи то я ще був п’яний та мені здавалося, що цілий світ п’яний.
- Юрійку, серце, брате,- голубить Штефан,- що тобі є?
- Добре,- кажу; поплентав ще щось: звісно - п’яний, та й обернувся на другий бік.
Нерано вже я витверезився. Пішов додому. «Аж тепер,- гадаю собі,- буду я матися від пана капрала...» Ні словечка не згадували. Ох, чоловік се був, чоловік! Дай боже, аби ніколи на лихе місце не ступив!..
Се діялося у вівторок, а на другу неділю трафило нас обох з Штефаном на варту коло одного магазину. Вечір був ясний, та тихий, та теплий - сказано: серед літа. А місяць-підповень дивився з неба, призирався, як тото на світі красно. Соловії десь таки і розливались!
Я сидів собі подалік під муром невеселий. Якісь сумні гадки мені все набивалися; гадав, що минуся. Аж тут приходить Штефан; сів, тихонько пригорнувся до мене - а сам такий, такий блідий.
- Юрійку, Юрійку мій, братчику!
- Що ж я тобі пораджу, друже мій нещасливий?
Вій заплакав.
- Заспівай мені,- каже,- тої, як летіла зазулечка понад море в гай.
Я трохи розгадав та й співаю:
Ой летіла зазулечка
понад море в гай
Та й пустила синє пірце
у тихий Дунай.
Пливи, пливи, синє пірце,
долів за водов,
А я собі, молоденький,
човном за тобов.
Приплинемо, синє пірце,
на жовтий пісок,
А там собі заспіваєм
усіх співанок.
Ой маю я срібний перстень -
пущу по горі;
Ой маю я три сестриці
в чужій стороні.
Ой маю я три сестриці,
а четвертий брат,
Скажу ж я їх закликати
в яблінковий сад.
Всі яблінки солоденькі,
лиш одна винна...
Сестрички ся посходили,
а брата - нема.
Мій товариш так слізьми й умивається,- лебідь на воді.
- Тихо,- кажу,- братчику, тихо,- а сам виймив ширинку та й подаю йому, аби утерся.
- Ся ширинка,- каже,- ще з дому?
- З дому, братчику; або що?
- Нічо, я лиш так питаю...
- Ablosung!3 - крикнув фрайтер від варти.
Штефан схопився, стис мене за руку та й пішов на свою пошту. Аж тут, чуємо, нараз стрілило! Біжимо - а Штефан уже неживий лежить на кровавім камінню...
У вівторок поховав я свого товариша. Господи, що усі плакали, а вже ніхто так, як Цигрис-сирота - таки топився! А пан капрал Крук дали за свої гроші красний дубовий хрест зробити та на Штефановім гробу закопати.
А що надворі вже ясно було, як покойного ховали! - ні хмариночки, ні листочок не ворухнеться! Лиш соловії десь приповідали та камраття плакали, бо попа не було, аби хоть що-то прочитав,- сказано: чужий край, чужа сторона!
А Цигрис каже до мене увечір:
- А що,- каже,- нема твого пана, нема вже кого розбирати, братчику Федьковичу?
- Нема,- кажу та й ляг мовчки спати. А ті сльози чогось так ллються!
1 Від німецького «hіег» - тут.- Ред.
2 Прошу, пане, пийте, частуйтесь на здоров’я (рум.).- Ред.
3 Зміна варти! (нім.) - Ред.