— Сподіваюсь, мадам, вас повідомили, що ви розмовляєте з убивцею...
Вона пускає мої слова повз вуха, як невдалий жарт.
— Я вбивця,— знову кажу я при найближчій нагоді — хоч швейцарська поліція не годна мені зробити такий закид. Я вбив свою дружину...
Все дарма!
— Ти смішний,— мовить вона.— Справді-таки смішний, мушу тобі сказати. Стільки років не бачились, а ти знову за свої химери, ну, просто дитячі!
Признаюся, через її поважність я раз у раз почуваю себе невпевненим — не в тому, чи я справді вбив свою дружину, а чи пощастить мені звільнити нещасну жінку від її манії. Чого вона, власне, хоче від мене? Я так само поважно пробую переконати її, що ми ніколи не були одружені, цілком поважно, навіть тоді, як вона схоплюється з мого ліжка, починає ходити з кутка в куток по камері, стріпуючи рудими косами, зупиняється перед загратованим вікном і курить, засунувши вузенькі руки в тісні кишені костюма, який щільно облягає її тіло, стоїть мовчки, втупивши очі в пожовклий каштан надворі. Мені не видно її обличчя.
— Мадам,— кажу я, беручи в неї з пачки цигарку.— Ви прилетіли сюди літаком, аби пробачити своєму зниклому чоловікові. Я розумію, ви довгі роки чекали на цю важливу, ба навіть урочисту хвилину, і вам, напевне, дуже прикро, що я не той чоловік, якому ви з цілого серця сподівалися пробачити все. Я не той чоловік, мадам...
Вона тільки мовчки пахкає димом.
— Думаю, що й так усе ясно,— кажу я і теж закурюю.— Тут довго нема про що говорити.
— Що ясно? — питає вона.
— Що я не ваш зниклий чоловік.
— Чому? — питає вона, не обертаючись.
Я бачу принаймні її повну грації шию.
— Мадам,— кажу я так само поважно,— мене дуже зворушує розповідь про ваше нещасливе подружжя, але даруйте мені: що більше я вас слухаю, то менше розумію, власне, зовсім не розумію, чого ви від мене хочете. Від мене, що, як ви вже знаєте, замордував свою дружину, така жінка, як ви, що, хвалити бога, знесла своє нещасливе подружжя й лишилася в квітучому стані,— справді не розумію, що ви хочете мені пробачити.
Мовчанка.
— Ви живете в Парижі? — питаю я.
Тепер вона обертається до мене. У німому подиві її обличчя менше скидається на маску, стає ще краще, живіше, аж мене опановує думка, що могло б дійти до зустрічі, до зустрічі насправді, бо обличчя в неї тепер таке, що мені хотілося б поцілувати її в чоло. Може, й треба було б поцілувати її, хай би потім як хотіла витлумачила мій учинок. Так триває цілу хвилину, потім обличчя знову ніби замикається і знову починається те саме:
— Анатолю, що з тобою діється?
Я знову кажу:
— Моє прізвище Байт.
Вона просто міняє тактику — поводиться так, наче то мене опосіла манія. Вона викидає непогашену цигарку, за грати (що тут суворо заборонено, як і багато дечого) і стає переді мною, правда, не торкається до мене, але певна, що я до неї таки торкнуся, що, охоплений раптовим каяттям, попрошу в неї пробачення. І справді, бувають хвилини, коли я стаю просто безборонний, я всміхаюся, хоч мені зовсім не смішно: хай би я виглядав, як гном, як мінотавр, як не знаю хто там іще,— від того нічого не зміниться, анічогісінько, вона просто не може побачити в мені когось іншого, крім свого зниклого Штіллера.
— Не думала я,— каже вона,— що в тебе колись буде лисина. Але тобі так навіть непогано.
Я просто німію. Мені просто памороки забиває. Хоч візьми й задуши її, все одно ця дама не перестане думати, що я її зниклий чоловік.
— Чому ти ніколи не писав?
Я мовчу.
— Я навіть не знала, чи ти живий...
Я мовчу.
— Де ти був усі ці роки?
Я мовчу.
— Ти мовчиш!..
Я мовчу.
— Просто зник — і все. Навіть чутки про себе не подав ніколи! І саме тоді! Я ж могла померти.
Нарешті я кажу:
— Ну все, годі!
Не знаю, що я ще казав. Вона провадила своєї, аж поки я її схопив, і навіть тоді, непохитна в своїй манії, вважаючи кожен мій порух, чи то сміх, чи тремтіння, тільки за потвердження того, що вона не помиляється, не переставала пробачати мені. Я схопив її, так трусонув, що аж гребінці посипалися з кіс дощем, кинув на тверде ліжко, і вона лишилась лежати на ньому в подертій кофтині, зім’ятому костюмі, розпатлана, з невинно-спантеличеним виразом на обличчі. Вона не могла підвестися, бо я вклякнув коло неї і тримав лівою рукою її гарячі долоні так міцно, що вона з болю заплющила неймовірно гарні очі. Її розпущені коси чудові — духмяні, легкі, як шовк. Вона дихала так, наче довго бігла: на повні груди, відкритим ротом. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. А що другою рукою я стиснув її за ніжні щоки, вона не могла говорити. Я розглядав її, немов якусь річ, зненацька цілком тверезо, просто як жінку, як чужу, невідому жінку. Якби не зайшов був Кнобель із попільничкою...
Немає втечі. Знаю, що немає, і кажу собі це щодня. Немає втечі. Я втік, щоб не вбивати, й переконався, що саме моя спроба втекти є вбивство. Лишилось тільки одне: взяти на себе певність, що я позбавив когось життя, навіть якщо її зі мною ніхто не поділяє.
Химери! Я маю оповідати своє життя, а коли пробую оповісти його так, щоб було зрозуміло, вони заявляють: химери! (Тепер я хоч знаю, звідки мій оборонець узяв те слово разом із поблажливою усмішкою!) Він слухає, поки я розказую про свій будинок в Окленді, про негрів тощо, та як тільки я переходжу до головного, як тільки спробую змалювати те, чого не можна вже підтвердити знімками, наприклад: що діється, коли людина пустить собі кулю в скроню, мій оборонець починає чистити нігті й лише чекає, аби перебити мене якоюсь дурницею.
— Ви мали будинок в Окленді?
— Мав,— відповідаю я коротко.— А що таке?
— Де лежить Окленд?
— Навпроти Сан-Франціско.
— Он як,— каже мій оборонець.— Справді?
Будинок був чотири метри завширшки й тринадцять завдовжки (мій оборонець занотовує, саме це він і хотів дізнатися!), як казати точніше, то навіть не будинок, а просто халупа, вкрита гонтом. Колись то була челядня якоїсь ферми, потім ферму поглинуло місто, лишилась тільки ця занедбана халупа. Та ще велетенське дерево, евкаліпт — ніколи не забуду срібного шепоту його листя. Навколо самі дахи, а небо повне кривих телеграфних стовпів, і на них тріпоче білизна сусідніх негрів. Знову ж таки, як казати точніше, то по праву руку від мене жили китайці. А ще не треба забувати про маленький здичавілий садочок. У неділю чути, як співають негри в своїй дерев’яній церковці. А то все тиша, велика тиша, тільки часом долинає з порту хрипке гудіння пароплавів та брязкіт ланцюгів, що від нього аж мороз іде поза шкірою. Властиво, та халупа була не моя, я тільки наймав її. Я тоді взагалі не мав грошей. Замість платні за помешкання я мав годувати кішку. Я не зношу котів. Але їжа їй стояла наготована в червоних бляшанках, зате я мав кухню з плитою й холодником, навіть радіо. В задушні ночі тиша ставала нестерпна, і я тішився, що в мене є радіо.
— І ви жили там самі-самісінькі?
— Ні, з кішкою.
Про кішку він не занотовує... А та кішка, як мені тепер здається, була першою прикметою тамтешнього мого життя. Господарі називали її Little Grey[1] і годували на кухні; я не хотів підтримувати такого звичаю хоча б через запах. Я щодня відкривав по бляшанці, висипав бридку мішанину на тарілку в садку, але розбещена кішка не хотіла на таке пристати. Не встигав я оглянутись, як вона вже сиділа на підвіконні й нявчала, лупаючи на мене зеленими очима, що горіли, мов жарини. Як я міг у таких умовах читати? Я одним махом викидав той клубок дряпучих лап у темну каліфорнійську ніч і зачиняв усі вікна. Вона сиділа за шибкою, нявкаючи, як тільки я на неї позирав, сиділа годинами, тижнями. Я ніколи не забував дати їй їжу з бляшанки, то був мій обов’язок, єдиний обов’язок у тодішньому моєму житті. А вона ніколи не забувала залізти до хати крізь якесь відчинене вікно (я ж не міг ціле літо сидіти з зачиненими вікнами!) і несподівано, коли я саме почувався щасливим, потертися об мої ноги. То була правдива війна, смішна війна на витримку, страхітлива війна: я цілими ночами не міг очей склепити, бо вона без кінця нявчала навколо хати,— всі сусіди вже вважали мене за якогось нелюда. Раз я впустив її і замкнув у холодник, та все одно не міг заснути. Коли я пожалів її й випустив, вона вже не нявчала. Я нагрів молока, та вона виблювала його. В очах її світилася смерть. Мені все сприкрилось: і халупа, й садок. Вона стояла в мене перед очима, хоч насправді десь ділася, й довела мене до того, що я перед сном пішов шукати її. Я питався негрів, що сиділи край пішоходу, чи не бачили вони Little Grey, та вони тільки стискали круглими плечима. Її не було одинадцять діб. Одного паркого вечора, коли в мене саме була Гелен, вона раптом вискочила на підвіконня. «Му Goodness»! [2] — вигукнула Гелен. На писку в неї зяяла рана, з неї капала кров, а дивилася вона так, наче то я її поранив. Тиждень я годував її в кухні: вона таки домоглася свого. Принаймні майже домоглася, бо якось уночі, коли вона мені приснилася, я зійшов до кухні, взяв її з теплої подушки, де вона угніздилася, й виніс у темний садок, спершу поглянувши, чи загоїлась рана. Все почалося наново: вона знову чипіла за вікном і нявчала. Я не міг собі дати з нею ради...