Мій оборонець усміхається:
— Але, крім кішки, з вами там ніхто більше не жив?
— Чому ж,— кажу я.— Жила Гелен.
— Хто така Гелен?
— Жінка! — кажу я, сердитий на нього, що він завше вміє звести розмову на другорядне, і на його авторучку, якою він негайно занотовує ім’я Гелен.
— Будьте цілком відверті,— мовить він і, вислухавши від мене шалену історійку про якусь жінку, запевняє: — Звісно все це лишиться між нами, в кожному разі, пані Штіллер я не скажу жадного слова.
Напевне все вибовкає!
Читав біблію.
(Недоречний сон про зводини з пані Юлікою Штіллер-Чуді: бачу знадвору крізь вітрину, як молодший за мене чоловік, мабуть, зниклий Штіллер, ходить по кав’ярні поміж столиками і, піднявши руки, показує ясно-червоні шрами, так би мовити, продає своє тавро, що його ніхто не бере. Страшенно прикре становище. Я сам, як уже сказано, стою знадвору, коло мене дама з Парижа, і обличчя в неї якесь незнайоме; вона трохи глузливо заявляє, що той продавець тавра — її чоловік, і також показує мені свої руки, також із двома ясно-червоними шрамами. Наскільки я розумію, вони, очевидно, хочуть довести одне одному, хто з них хрест, а хто розп’ятий на хресті, і все те мовчки: люди сидять коло столиків, переглядають ілюстровані часописи...)
Мій наглядач хоче знати, хто така Гелен. Він щойно чув це ім’я в прокуроровій канцелярії. Я кажу, що вона була дружина американського сержанта і що той сержант якось уранці приїхав із морської казарми й застав нас у помешканні... Надто стомлений, щоб знову розповідати про вбивство, я додаю лиш:
— То був чудовий хлопець.
— Її чоловік?
— Він зажадав від своєї дружини, щоб вона пішла до психоаналітика, і вона зажадала від нього того самого.
— Ну?
— І все.
Мій наглядач розчарований, але я дедалі більше переконуюсь, що це й добре: саме історії, які розчаровують, які не мають справжнього кінця, а отже, й справжнього сенсу, роблять враження взятих із життя.
Більше немає ніяких новин.
P. S.
Що вони сподіваються від таких виїздів на місце подій — не знаю. Здається, вони передумали везти мене до майстерні зниклого Штіллера, принаймні відклали таку виправу надалі, налякані моєю погрозою потрощити все дощенту тому типові, що завдав мені стільки клопоту. Тепер, чую, надумали їхати зі мною в Давос. Навіщо?
Можна про все розповідати, тільки не про своє справжнє життя. Це прирікає нас лишатися такими, якими нас бачать і відтворюють у своїй пам’яті люди, що твердять, буцімто знають нас, що вважають себе за наших друзів і ніколи не припускають, що ми можемо змінитися, споганюють кожне диво (те, чого ми не годні розповісти, чого не можна ані вимовити, ані довести), аби лише мати підставу сказати: «Я знаю тебе».
Мій оборонець у нестямі, чого раніше чи пізніше й слід було сподіватися; не те щоб він не владав собою, він тільки аж побілів, так намагається владати собою. Не вітаючись, мовчки, впершись течкою в коліно, він дивиться в мої заспані очі й чекає, поки я прочумаюсь і зацікавлюся, чому він такий обурений.
— Ви брешете,— каже мій оборонець.
Мабуть, він сподівався, що я почервонію; він і досі нічого не розуміє.
— Як я тепер можу вам вірити? — скаржиться він.— Кожне слово з ваших уст викликатиме в мене сумнів, щонайменше сумнів, відколи я маю в руках ось цей альбом. Прошу! Гляньте самі на знімки!
Згоден, що це знімки і що між зниклим Штіллером та мною є певна зовнішня схожість, теж не буду заперечувати; а проте я сам себе уявляю зовсім іншим.
— Навіщо ви брешете? — одно питає він.— Як же я можу вас боронити, коли ви навіть мені не кажете щирої правди?
Він не може цього збагнути.
— Де ви взяли цей альбом? — питаюся я.
Він не відповідає.
— І ще зважуєтесь запевняти мене, що ніколи не були в цій країні, що навіть не можете собі уявити життя в нашому місті!
— Без віскі не можу собі уявити,— кажу я.
— Ось дивіться! — мовить він.
Часом я пробую йому допомогти:
— Пане докторе, все залежить від того, що ми розуміємо під життям! Справжнє життя, що залишає по собі слід у чомусь живому, а не тільки в пожовклому альбомі, далебі, може навіть, не бути чудовим, історичним, незабутнім. Розумієте, пане докторе, справжнє життя!
Це може бути життя простої собі матері або якогось великого мислителя, фундатора певного вчення, що полишило слід у світовій історії. Але не конче його життя — тут, здається мені, йдеться не про наше значення. Важко сказати, від чого життя стає справжнім. Я гадаю, що від дійсності, але що таке дійсність? Ви можете також сказати: від того, що людина лишається сама собою. Але ж інакше б її ніколи й не було! Бачте, пане докторе, існування, хоч яке б воно було нікчемне, наостанці може стати навіть самою лише провиною, а дуже прикро, коли наше життя Лишає слід тільки в якійсь провині, наприклад, у вбивстві,— таке буває, і не обов’язково, щоб над ним кружляли стерв’ятники. Ви маєте слушність, пане докторе, все це тільки слова. Ви мене розумієте? Я говорю дуже неясно, якщо просто не брешу, аби трохи спало напруження. Слід — теж тільки слово, я знаю, може, ми взагалі говоримо лише про речі, яких нам бракує, яких ми не розуміємо. Бог — також слід! Він — сума справжнього життя чи принаймні часом мені так здається. Чи слово теж слід? Може, справжнє життя просто німе й не залишає по собі жадних образів, взагалі нічого мертвого?...
Однак мого оборонця задовольняє мертве.
— Прошу ласкаво! — каже він.— Ось тут ви годуєте лебедів, це таки ви, а на задньому плані, самі бачите, великий цюріхський собор! Прошу.
Нічого не скажеш: на задньому плані (не дуже чітко) видно якусь маленьку церкву, чи великий собор, як мовить мій оборонець.
— Справді, все залежить від того,— кажу я ще раз,— що ми розуміємо під життям.
— А тут,— мовить мій оборонець, гортаючи далі альбом,— прошу ласкаво: Анатоль у своїй першій майстерні, Анатоль на Піз-Палі, Анатоль — рекрут з обстриженим чубом, Анатоль перед Лувром, Анатоль розмовляє з міським радником, одержуючи нагороду...