...Сонце ховалося вже в брунатну вечірню імлу, як Ріп підвівся й протер очі. Час було вертатися Додому, давно час. Але дарма він свистав — пес його десь дівся. На хвилю, ще не прочунявши зі сну, Ріп озирнувся на яр і на гравців у скраклі в нідерландських капелюхах і з старосвітськими шлярками, та диво — всього того не було! Широкий Гудзон полискував, як споконвіку, і якби ще з’явився вірний пес, вимахуючи хвостом, то Ріп більше й не думав би про свій сон. Лаштуючись іти, він розмірковував, що розповідатиме в селі. Ті майбутнії розповіді видавалися йому трохи схожими на хисткі скраклі, що їх він усе мусив ставити, аби інші могли їх збити. А Кудланя не було та й не було! Нарешті Ріп узяв із трави свою рушницю, аж гульк — вона заросла ялівцем. І не тільки заросла, а й геть поіржавіла, аж шкода було дивитися! Дерев’яний приклад зігнив. Ріп похитав головою, покрутив рушницю в руках, потім кинув її назад у траву й підвівся. Бо сонце вже зовсім заходило. Ріп не міг повірити, що пожовклі кістки, які лежали коло його мисливської торби,— то рештки його вірного пса, Кудланів кістяк. Але що б то ще могло бути? Адже не снились вони йому, він таки не спав. Ріп хотів почухатись і намацав бороду, що сягала йому аж на груди, старечу бороду. Отже, проминули цілі роки. Скільки ж? В кожному разі, було вже пізно. Гнаний голодом, а може, й цікавістю, скільки йому ще зосталося жити по тій дурній грі в скраклі, Ріп ван Вінкль увійшов у рідне село, не впізнаючи ані вулиць, ані будинків. Усе чуже! Тільки його власна халупа стояла ще занедбаніша, як була, порожня, з повибиваними шибками, пустка пусткою. А де ж Ганна, його дружина? Поволі його охопив ляк. Старого шинку, де можна було дізнатися все, що треба, не видно й сліду. Самітний, розгублений і наляканий, оточений чужими дітьми, він почав розпитувати за своїх давніх товаришів. Йому показували на цвинтар або стискали плечима. Нарешті він спитав (тихим голосом) про себе самого: чи немає тут нікого, хто б знав Ріпа ван Вінкля? Люди засміялися. Ріпа ван Вінкля, мисливця на вивірок, усі добре знали; він почув кумедну історію про чоловіка, що двадцять років тому, як відомо кожній дитині, звалився десь у яр чи попав до рук індіянам. Що йому було робити? Він несміливо спитав про Ганну, дружину того мисливця на вивірок. Коли йому сказали, що вона давно померла з горя, він заплакав і хотів піти собі геть. Та його спитали, хто ж він такий буде, і Ріп ван Вінкль отямився. «Бог його зна,— сказав він.— Учора я думав, що знаю, хто я такий, але сьогодні, прокинувшись, звідки я можу це знати?» Люди, що його слухали, тикали себе пальцем у скроні — мовляв, божевільний, і дарма він оповідав чудну пригоду зі скраклями, коротеньку історійку про те, як проспав своє життя. Вони не розуміли, що він нею хоче сказати. А він не вмів інакше висловити того, що хотів. І скоро люди пішли своєю дорогою, лишилась тільки якась молодиця, досить гарна з себе. «Ріп ван Вінкль був мій батько,— сказала вона.— Що ви знаєте про нього?» Якусь мить Ріп дивився їй у вічі, і, мабуть, йому хотілося сказати, що він її батько. Але хіба він той, кого вони всі чекали, мисливець на вивірок з оповідками, що завше трохи хиталися й падали від їхнього сміху? І Ріп сказав: «Твій батько помер!» Тоді й молодиця пішла собі від нього. Йому стало боляче, але так, либонь, малося бути. Може, він даремно прокинувся? Він жив іще кілька років у селі, чужий у чужому світі, і не чекав, що йому повірять, коли розповідав про Гендріка Гудзона, мандрівника, що відкрив ту річку й країну, та про його залогу, яка час від часу збирається в ярах і грає в скраклі, і як казав, що там треба шукати старого Ріпа ван Вінкля. Люди усміхалися: атож, у літню спеку часом чути було за пагорбами глухий гуркіт, наче торохтіння скраклів, про те дорослі завше вважали його за відгомін звичайної бурі, а може, то й була буря...