— Чи ти в Парижі дуже щаслива?
Маю ж право я так запитати.
— Щаслива? — каже вона.— Яка там щаслива...
Дуже дивно: пані Юліка Штіллер-Чуді чомусь не хоче, щоб я мав її за здорову й щасливу, відразу ж повертається до Давоса, до тих безсумнівно тяжких днів і ночей на самотній веранді, заскленій оливково-зеленими шибками в стилі початку двадцятого сторіччя, де Штіллер, Юлічин зниклий чоловік, кинув її напризволяще. Я вислухую все те ще раз. Не сумніваючись, що минуле її страшне, бачу квітуче теперішнє: незвичайне обличчя, освітлене знизу, відблиском від скатертини, наче світлом рампи на сцені. Я жадаю її. Чекаю, поки вона від минулого, яке хоче пробачити, а через те докладно змалювати, перейде нарешті до теперішнього — нашої і так обмеженої в часі прогулянки.
— Люба Юліко,— озиваюся я,— ти весь час оповідаєш мені, як препогано повівся твій Штіллер. Хто ж тобі заперечує? Ти твердиш, що він тебе довів до хвороби, до смертельної хвороби, тоді кинув, і ти могла померти, а все ж, бачу, ти шукаєш тільки його. Чи ти просто це можеш йому подарувати, що не померла насправді, а сидиш тут, гарна, мов квітка?
То був не жарт, я сам помітив, що ні. Не дивлячись на мене, Юліка дістала щось із своєї білої паризької торбинки. Напевне, щоб заперечити мої слова! Виявилось, що то лист, якого негідник Штіллер прислав їй свого часу в Давос, у санаторій. Вона хотіла, щоб я прочитав його. Властиво, то була тільки записка, зім’ятий, розграфлений у клітинку аркушик із нотатника, хапливо списаний олівцем,— мене більше вразило саме письмо, дивне, навіть неприємне.
— Ну? — спитав я трохи збентежено.
Юліка почала квапливо запалювати сірника, так квапливо, що не одного зламала, поки запалила нарешті. Коментарі до цього коротенького листа, останнього, що його вона отримала від зниклого Штіллера, видавалися їй зайвими. Вона затягнулась цигаркою — Юліко,— мовив я і повернув їй записку,— я кохаю тебе...
Вона засміялася — тихо, втомлено, недовірливо.
— Я кохаю тебе...— знову сказав я і хотів ще щось додати, не про її чи моє минуле, а про нашу зустріч, про свої почування в ту годину про надії поза тією годиною, однак вона не слухала мене. Хоч і мовчала, а не слухала, тільки сиділа в такій позі, наче уважно слухала. Її думки були в Давосі, і, поки я говорив, вона почала навіть плакати. Мені теж було сумно, що двоє людей, хоч сидять одне навпроти одного лице в лице, не можуть порозумітися.— Юліко!— вихопилося в мене, і вона врешті повернула до мене своє гарне личко. Але бачила не мене, а Штіллера! Я схопив її вузеньку долоню, щоб вона прокинулась. Вона силкувалася слухати,, що я кажу, всміхалася, коли я запевняв, що кохаю її, може, навіть слухала, проте не чула, що я хочу сказати. Чула, що, мабуть, сказав би Штіллер, якби сидів на моєму місці. Я розумів це, і мені було боляче. Власне, мені лишилося тільки замовкнути. Я глянув на її долоню, яку мимоволі випустив, і згадав страшний сон про шрами на руках. Юліка просила, щоб я говорив далі. Навіщо? Мене теж раптом огорнула безнадія. Кожна наша розмова з цією жінкою кінчалася, ще не почавшись, і кожний вчинок, який мені може спасти на думку, вже наперед буде витлумачений, відчужений від теперішнього мене, бо щоразу він здаватиметься їй тільки доречним чи недоречним, сподіваним чи несподіваним учинком зниклого Штіллера, а не моїм. Ніколи він не буде моїм!.. Я махнув рукою кельнерові, і вона зразу ж сказала лагідно й заклопотано:
— Тобі не можна стільки пити!..
Від тих слів, щиро казати, я здригнувся й насилу опанував себе. Що собі думає ця дама? По-перше, я зовсім не хотів більше пити. А хоч би й хотів! Вона, мабуть, уявляє собі, що може трактувати мене як свого Штіллера. Якусь мить мені хотілося просто з упертості випити Ще віскі. Але я не випив. Бо впертість — протилежність правдивої незалежності. Я осміхнувся. Мені було шкода її. Я зрозумів: уся її поведінка стосувалася не мене, а якогось привида, і скоро вона взяла мене за того привида (бо, мабуть, чоловік, якого вона шукає, взагалі не існував!), я просто безборонний; вона не завважує мого існування. Шкода, подумав я.
— Не гнівайся,— знову сказала вона,— але тобі справді не можна стільки пити. Я тобі тільки добра хочу.
На жаль, кельнер не квапився.
— Я й не думав нічого замовляти,— трохи стомлено боронився я. Юліка осміхнулася, і я додав майже роздратовано: — Ти помиляєшся, серденько, я справді не думав більше нічого замовляти, хотів розрахуватися! На жаль, я не маю грошей...
Тим часом Юліка, наче й не сподівалася чогось іншого, вже підсунула мені під лікоть червоного сап’янового гаманця (певне, часто так робила, як бувала тут зі Штіллером), щоб я міг заплатити. Що я мав робити? Мусив платити. Тоді віддав їй гаманця, опанував себе й сказав:
— Ходімо!
Рівно о шостій я був у в’язниці.
P. S.
Ось воно: я не маю слів, щоб віддати дійсність. Лежу на ліжку, дзигарі вибивають годину за годиною, а я не можу заснути, пробую обміркувати, що мені робити. Здатися? За допомогою брехні здатися легко, одне-однісіньке слово, так зване визнання, і я «вільний», тобто, в моєму випадку,— приречений грати ролю, що не має до мене ніякого стосунку. З іншого боку, як можна довести, хто ти такий насправді? Я не можу. Хіба я знаю сам, хто я такий? Де страшний досвід, здобутий в ув’язненні: я не маю слів, щоб віддати свою дійсність!
Сьогодні під душем бракує мого єврея — того, що ми з ним миємо один одному спину. На моє зауваження, що він, певне, вийшов на волю, решта в’язнів тільки здивовано перезираються. То був розумний чоловік, і чутка, що він наклав на себе руки, дуже вражає мене. Нас, звісно, все одно десять чоловік, і якби ми не мили один одному спину, то я, мабуть, і не помітив би, що його немає. Власне, мені його навіть не бракує. (Та обопільна послуга завше була якась неприємна). Мене вражає думка, що завше саме розумні люди не можуть дочекатися смерті, і коли я згадаю його очі, не тільки розумні, а навіть прозірливі, то мені аж не віриться, щоб той чоловік не знав, що його чекало. Тепер мені навіть здається, що йому єдиному я міг би оповісти про одне переживання, про яке навряд чи взагалі можна оповісти,— зустріч із своїм янголом.
Знову відоме вже мені почуття: мушу летіти, стою на підвіконні (в охопленому пожежою будинку?) і знаю, що не врятуюся, якщо раптом не полечу. До того ж певність: кидатись додолу нема сенсу, самогубство — тільки ілюзія. Тобто треба летіти, вірячи, що саме порожнеча мене понесе, отже, стрибати без крил, просто стрибати в ніщо, в життя, якого я ніколи не прожив, у провину за те, що я змарнував свій час, у порожнечу, як у щось єдино правдиве, що належить мені, що може втримати мене...
Зошит другий
Мій оборонець прочитав дотеперішні нотатки й навіть не розгнівався, тільки похитав головою. Сказав, що цим мене боронити не може, і навіть не поклав зошита до своєї течки.
А все ж я протоколюю далі.
(З його сигарою в зубах).
Стосунки між прекрасною Юлікою і зниклим Штіллером почалися від сюїти з «Лускунчика» Чайковського (на превеликий жаль молодої танцюристки, Штіллер, також іще молодий, запалений бажанням справити якесь враження на прекрасну Юліку, назвав ту музику видиманням мильних бульбашок, віртуозною імпотенцією, ілюмінованим лимонадом, несмаком для підстаркуватих тощо, і, як можна зрозуміти з останніх натяків Юліки, під знаком тієї сюїти з «Лускунчика» пройшло все їхнє подружнє життя): Юліка на той час танцювала в балеті. На одному давньому знімку, який я мимохідь бачив у неї позавчора, вона зображена пажем чи принцом, щаслива в своєму вбранні, що справді їй якнайкраще пасувало; не можна було намилуватися тодішньою її хлопчачою грацією. В її великих, надзвичайно гарних, очевидно, дуже щирих очах прозирала тоді якась дивна зляканість, що її тепер і знаку немає, якийсь легенький відблиск потаємного страху — чи то був страх за свою стать, від якого чудесне вбрання тільки на короткий час могло її звільнити, чи страх перед чоловіком, що, може, десь чекав за лаштунками, аби вона швидше скинула з себе ту сріблясту одіж. Юліці тоді було двадцять три роки. Кожен чоловік, що мав хоч якийсь досвід,— Штіллер, видко, не мав ніякого,— дуже легко впізнав би, що та чарівна особа холодна, принаймні з самого початку підозрівав би це, а отже, й знав би, на що йому можна сподіватися. В балеті Юліка тоді подавала великі надії. Скільки чоловіків у Цюріху, людей поважних, із доброю славою, негайно одружилися б з Юлікою, якби та дивна і через те така знадлива дівчина не ставила понад усе мистецтво (балет), вважаючи, що всі справи поза ним тільки заважатимуть їй. Танок був її життям! Своїм хихотінням, що багато кого дратувало чи принаймні заважало почати поважну розмову, вона тримала чоловіків на відстані, і чи вони вірили, чи ні, а Юліка жила тоді, як черниця, хоч ходили чутки, що вона справжній вампір. Але навіть на ті чутки Юліка тільки хихотіла. Чому вони її не залишать такою, як вона є? Юліка ніколи не виходила з театру без свіжих квітів, а також без тихого, щирого страху, що надворі чекає якийсь новий шанувальник, який подарував їй ті квіти,— може, студент або добродій із блискучою машиною. Вона боялась машин. На щастя, шанувальники здебільшого не впізнавали Юліки: вона пробігала повз них у школярській вовняній шапочці, що завше ховала її руді коси. Коли Юліки не осявали прожектори, вона була дуже непоказна з себе. Як морська тварина, що тільки під водою набуває чудових барв, Юліка була казково гарна тільки в танку, насамперед у танку; потім вона почувалася стомленою. Річ зрозуміла: танкові вона віддавала себе всю. Отже, вона почувалася стомленою, мала на те всі підстави і так і казала кожному шанувальникові під театром. Тільки Штіллер завше думав, що Юліка стомлена лише для нього. Що з того, що він часом майже силоміць вів її на чарку вина чи, радше, на філіжанку чаю, бо вина Юліка не пила? Штіллер тоді дуже багато говорив — мабуть, вважав, що мусить підтримувати розмову; Юліка була стомлена й мовчала. Штіллер часто оповідав про Іспанію, бо саме вернувся звідти: брав там участь у громадянській війні, і швейцарський військовий суд виніс йому вже вирок. Юліка співчувала Штіллерові не того, що він мав відбути кару у в’язниці, чим трохи аж забагато хвалився, а просто так, сама не знала чого. Досить було їй осміхнутись, як він лякався, що Юліка не бере його наповажне, і тер чоло або прикладав руку до вуст, а як вона, повертаючись із ним тих кількасот метрів додому, не дозволяла взяти себе під руку, він був спантеличений і довго ще вибачався в неї перед дверима за свою настирливість, яка йому самому видавалася відрізною. А тим часом він подобався Юліці як ніхто. Штіллер був також перший, у кожному разі, один із небагатьох, хто час від часу отримував від прекрасно! Юліки коротенькі листи, кілька рядків, у яких вона повідомляла, що була на жаль, стомлена, й натякала на можливість нової зустрічі. Вона знала, як той юнак жадає її, і водночас була певна, що він ніяким чином не буде її приневолювати; на таке йому чогось бракувало, і саме це в ньому найдужче подобалося. Подобалося також, що той юнак, який ще недавно воював у Іспанії, стрункий, а проте міцної будови, на цілу голову вищий за неї, навіть не чекав вибачення, коли через неї майже годину простоював під театром, навпаки, сам вибачався за свою настирливість і знову лякався, що вже набрид їй. Усе це, як уже сказано, дуже подобалося Юліці; в кожному разі,, вона підносить до неба свого зниклого Штіллера, коли згадує ті давні часи. Був березень, і вони вперше вибралися на прогулянку за місто. Для тендітної Каліки та прогулянка виявилася задовга й затяжка, до того ж було грязько, бо земля ще не висохла, хоч сонце добре пригрівало. Раз вона навіть загрузла лівим черевиком у болоті, коли Штіллер не втримався й таки повів її навпростець через поле. Штіллерові довелось обняти й потримати її, щоб вона не стала в самій панчосі в болото. Очевидно, тоді Штіллер вперше поцілував її. Юліка впевнена, що вона теж його тоді поцілувала. А втім, Штіллер швидко опанував себе, щоб не набриднути Юліці, проте до самого кінця прогулянки був дуже веселий, ламав, немов хлопчисько, вербові прутики і, йдучи, хльоскав себе ними по розстебнутому плащі. Юліці здавалося, що поряд із нею йде брат. І це також подобалося їй: Йому не заважало, що Юліка навіть на прогулянці говорила тільки про балет, тобто про людей, зв’язаних з балетом, про диригентів, декораторів, перукарів, балетмейстерів,— адже то був її світ. Інші шанувальники вже докоряли, що в неї в голові самі тільки плітки. А Штіллер — ні. Він намагався уважно її слухати, часом показував особливо гарний краєвид, але Юліку ніщо не могло відвернути від теми. Штіллер тоді соромився, що він так мало розуміється на балеті. В простому селянському заїзді,— Штіллер видко, дуже полюбляв такі заїзди,— вони попоїли хліба з салом, і Юліка тішилася, що, властиво, вперше в житті зустріла чоловіка, перед яким не відчувала ляку. Штіллер знов почав згадувати про іспанську війну. Бо за кілька днів по тій прогулянці мусив із швейцарським вовняним коцом під пахвою з’явитися кудись, щоб відсидіти своїх кілька місяців. Вони довго не бачилися. За той час Юліка написала чимало листів, хоч, бувши боязка з натури, не виповідала в них свого кохання, але такий вразливий, чоловік, як Штіллер, напевне мав завважити те, що боязка з натури Юліка, мабуть, почувала, не вміючи висловити. В кожному разі, пані Юліка Штіллер-Чуді ще й нині посилається на ті листи, як на безперечний доказ, що вона глибоко й віддано кохала зниклого Штіллера.