За рік вони побралися.
Як людина стороння, я маю таке враження, що тих двоє людей, Юліка і зниклий Штіллер, якимось фатальним чином пасували одне до одного. Вони потребували одне одного через свій страх. Слушно чи не слушно, а проте в глибині душі прекрасна Юліка боялася, що вона не жінка. І Штіллера також, здається, завше точив страх, що він чимось не вдовольняє її; просто вражає, як часто той чоловік вважав за потрібне вибачатися. Від чого той страх походив, Юліка не може сказати. Взагалі, оповідаючи про своє нещасливе подружжя зі зниклим Штіллером, Юліка ніколи ані словом не згадує про страх, але майже все, що вона оповідає, свідчить, що вона гадала, ніби зможе прив’язати до себе Штіллера тільки через його нечисте сумління, через його страх виявитися неспроможним. Вона, видко, не вірила, що зможе задовольнити справжнього й вільного чоловіка, аби він лишився з нею. Здається, що Штіллер теж чіплявся за її кволість. Інша жінка, здорова, вимагала б від нього сили або кинула б його. Юліка не могла його кинути: вона ж бо жила тим, що мала людину, якій весь час могла пробачати.
Але я намагатимусь у цих зошитах протоколювати лише те, що пані Юліка Штіллер-Чуді,— до якої я так прагну бути справедливим хоча б тому, щоб вона не вважала мене за свого чоловіка,— сама розповідала про своє подружжя мені або моєму оборонцеві.
Легенькі сухоти, справді легенькі, такі, що немає підстав тривожитись, визначив театральний лікар уже кілька років тому і відтоді весь час нагадував, що Юліці неодмінно треба прожити літо в горах. То була добра порада, однак вона вимагала грошей, а Штіллер, її чоловік, своїм мистецтвом тоді взагалі нічого не заробляв, майже нічого, в кожному разі, надто мало, аби міг витрачатися на свою бідолашну дружину. Юліка ніколи не докоряла йому, що він не заробляє, як директор. Юліка пустилась навіть на те, що приховала від Штіллера лікареву пораду, хотіла поберегти його, не дати йому відчути, що він надто мало заробляє. Натомість чекала тільки одного: що він теж трохи берегтиме її. Їхнє подружнє життя перші роки було, мабуть, дуже щасливе. Юліка заробляла в театрі шістсот двадцять франків щомісяця, а як Штіллерові щастило продати якусь скульптуру на оздоблення водограю в громадських місцях абощо, то їм велося цілком добре. Бо Юліці багато не треба було. Вона була надто артистка, щоб поважно вимагати від чоловіка, і то від коханого, аби він зраджував свій хист і більше дбав за дружину; а як часом і казала таке, то тільки жартома. Про хист її зниклого Штіллера думки начебто з самого початку розбігалися — дехто ніколи не вважав його за митця. Юліка, звісно, вірила в нього. В кожному разі, він працював наполегливо. Її успіхи в балеті, яким Штіллер не міг протиставити своїх власних, трохи завдавали йому клопоту; мабуть, через них він також став дещо відлюдкуватий; завше в товаристві все крутилося навколо Юліки, його приймали, як її чоловіка. З їхніми тодішніми заробітками про дітей не могло бути й мови: Юліці довелося б на рік кинути роботу. Не те, щоб Штіллер відчував нагальну потребу стати батьком, але його часом по-смішному мучило сумління, що Юліка певною мірою через нього мусить відмовитись від дітей. Він усе міркував, чи не стала б дитина саме для Юліки чимось дуже важливим. Чому саме для Юліки? Дитина, гадав Штіллер, могла б заповнити Юлічине життя так, як він сам його ніколи не міг заповнити. Думку про дитину ніщо не могло йому вибити з голови, він весь час повертався до неї. Що він, власне, хотів від Юліки? їй чомусь здавалося, що Штіллер не досить поважно трактує її мистецтво, може з несвідомих заздрощів до її успіху, в кожному разі, Юліку бентежило, що він без кінця повертався до думки про дитину. Невже ж її життя було не досить заповнене? І аж коли Юліка відверто сказала, що він її ображає як артистку, Штіллер замовк, а надто після її запитання: нащо має народжуватися дитина від матері-сухотниці? Відтоді про дитину вже не було мови, натомість він став докучати їй сухотами, нагадував до речі й не до речі, щоб вона ще раз пішла до лікаря. Бідолашна Юліка боялася вже кашлянути, так ті нагадування дратували її. Що він весь час хотів від неї? Штіллер був зворушливий, але схибнутий на думці, що Юліка не живе повним життям. Юліка, звісно, не могла йому товаришити в безконечних мандрівках чи в цілонічних пиятиках із його знайомими, вона мусила берегтися, це правда, однак своїм тодішнім життям була цілком задоволена. А чому Штіллер був не задоволений? Коли під час проби псувалася погода, Штіллер чекав біля службового виходу з теплішим пальтом, не забував також про парасольку й шаль,— він справді зворушливо оберігав її пошкоджене, на жаль, здоров’я, але дратував тим, що весь час допоминався, аби вона пішла до лікаря. Вона сприймала його наполегливість як приховану відмову бути до неї ніжним і чуйним, навіть як ознаку бездушності й ще дужче впиралася. Їй здалося, що Штіллер посилає, силоміць випихає її до лікаря, тільки щоб заспокоїти своє сумління, щоб його чоловічому егоїзмові більше ні на що не треба було зважати; вона обурювалась уже на саме питання, чи була в лікаря. Може,, її поведінка була й нерозважна, але зрозуміла: Юліка завше була вразлива. Отже, вона кілька років танцювала, наражаючись на небезпеку звалитися з ніг просто на кону. Всі захоплювалися нею за ту енергію — директор, ціла трупа, оркестр, тільки Штіллер ні. Казав, що то ідіотизм. Напевне, просто зі страху, що Юліка не бере його наповажне, він удавався до звичайної брутальності й утихомирювався аж тоді, як вона починала схлипувати. Все тепер йому в Юліці не подобалось, до всього він чіплявся. Коли вона йшла з їдальні до кухні, не прихопивши заразом чогось із посуду, він рішуче заявляв, що вона могла б жити на півсили, якби була хоч трохи розважніша, хоч трохи повчилася в нього, Штіллера. Що Юліка мала відповідати на таке? Його дріб’язковість тільки засмучувала її. Вважав себе за інтелігента, а міг цілу годину говорити про те, що Юліка, йдучи з їдальні до кухні, не взяла заразом трохи посуду! Юліка аж за голову хапалася. З такої дурниці виводив цілу теорію, тимчасом як вона після проб і хатньої роботи просто з ніг падала! По таких сценах він начебто знову бував чарівний. Проте роздратування, мабуть, наростало. Одного разу, як бідолашна Юліка, мавши велику гарячку, не захотіла відмовитись від свого вечірнього виступу, бо знала, як багато залежить від її участі у виставі, Штіллер відмовився за неї, достотно через її голову: зняв трубку з телефону в неї над ліжком і сказав, що його дружина, на жаль, не зможе виступити ввечері. То була сваволя, що її артистка не могла стерпіти. Що собі той Штіллер гадає! Вона відібрала в нього трубку, замовила таксі і все ж таки поїхала до театру. Дійшло до сварки, однієї з перших за їхнє подружжя, а невдовзі з’явилося й таксі. Штіллер ще й на сходах кричав: «Зажени себе в могилу, як хочеш, про мене, але це не моя вина...» В такі хвилини Штіллер її жахав: здавалось, він тоді забувався, з ким одружений. Щоправда, вона була не з багатої родини, але з культурної. Її мати, угорка, належала до найліпшого товариства, близького до аристократів, а небіжчик батько все ж таки був послом у Будапешті, тимчасом як Штіллер (що є, те є) походив із дрібного міщанського середовища, власне, з ніякого: він хіба що розповідав часом про свого вітчима, який доживав віку десь у притулку для старих, а про батька взагалі й словом не згадував, мати ж його була дочка залізничника. Смішно й страшно, що такі речі починають раптом відігравати якусь роль між двома людьми, які кохають одне одного, але так буває. Звісно, Юліка ніколи не заводила мови про це, майже ніколи. Тільки відчувала ту різницю, наприклад, як Штіллер кричав тоді на сходах. Мабуть, то були жахливі хвилини. Потім Штіллер завше жалкував, що був такий нестриманий, просив пробачення, знаходив дуже милі способи загладити свою провину: чи то улюбленою Юлічиною стравою, що її ніхто, крім нього, не вмів приготувати, чи шовковим шарфиком, бо вона свого недавно згубила, чи гілочкою бузку, яку йому пощастило вкрасти крізь паркан дорогою до театру, звідки він її забирав після вистави. Щоразу все кінчалося якнайліпше, і подружжя їхнє, здається, було навіть дуже щасливе — аж поки з’явилася та, інша.