Сталося це десь сім років тому.
Юліка ні про що не здогадувалась. Вона ніколи не думала, що таке може бути. Як молода жінка, що понад усе кохає свого чоловіка, вона не вважала його здатним на зраду; як уже сказано, вона просто не думала про таке. Бідолашна Юліка, цілком віддана своїй роботі й чоловікові, помітила це тільки з того, що Штіллер перестав трактувати поважно гарячку, яка не лишала її роками. Щоправда, він кожного вечора, як вона приходила з вистави, питався, скільки разів піднімалася завіса, але питався ледь глузливо. Таким самим тоном він міг запитати: «Як там із твоїми сухотами?» Або, коли Юліка розповідала про обурливе зухвальство якогось критика, що не згадав її прізвища, Штіллер, її чоловік, хизуючись своєю обридливою справедливістю, радив Юліці не брати того так близько до серця — мовляв, критик міг не згадати її просто з неуважності. Та найбільше дивувало Юліку, що тепер і він почав ставити своє мистецтво понад усе й через те вважав за нормальне по кілька днів не приходити додому з майстерні, раз навіть цілий тиждень, аж поки Юліка одного ранку пішла його перевідати. Він саме, насвистуючи, витирав чарки. Юліка відразу здогадалася, що вчора ввечері в нього була гостина, однак посоромилась розпитувати. Шпилька з кіс на підлозі, що її Юліка мовчки підняла й мовчки поклала на стіл дві порожні пляшки з-під шанете-дю-пап, отже, не найдешевшого вина,— ну що ж, Юліка не була дріб’язкова. Навіть чорна волосина на його ясних штанях нічого не доводила. Штіллер сміявся. Тим часом Юліка зовсім не через жінку, що приходила до нього вчора ввечері, була в такому відчаї. Його зверхньо-співчутлива усмішка, його просто садистська лагідність, що нею він вважав за потрібне загодити ревниву дружину, були недоречні, їй-богу, недоречні, так само і його брутальна заборона раз і назавжди влаштовувати істеричні сцени через якусь там шпильку, як він казав; усе те було дуже недоречне. Бідолашна Юліка за сльозами довго не могла й слова вимовити. «Юліко, що таке? — спитав він нарешті, відчувши, що плаче вона не через дурну шпильку.— Що сталося, га? Кажи ж бо!»