Юліка була в лікаря.
«Була? — запитав він. Вона пробувала опанувати себе.— Ну?» Штіллер сів на канапу коло неї, й далі тримаючи в руках чарку та рушника. Тим часом Юліка, охоплена відчаєм, вся здригаючися з плачу, вчепилася руками в подушечку, аж подерла її. Вона ще ніколи так не ридала. А Штіллер, здається, був цілком безпорадний. Він поклав рушника й погладив її по голові, немов тими пестощами міг порятувати її життя. Юлічин візит був начебто Штіллерові не до речі: заважав йому весело насвистувати. Юліка подерла подушечку, а він тільки спитав: «То що ж лікар сказав?..» Він виявляв своє співчуття (Юліка й досі вважає так) у жахливий спосіб: лагідна обережність, дружня турбота — і все те з чаркою в руках, що залишилась немита від учорашньої забави. Коли вона, затинаючись, давлячись сльозами, здригаючися з плачу, повідомила його нарешті, що мусить якомога швидше виїхати в Давос до санаторію, він спершу тільки спитав: «Коли ти довідалась про це?» — «Майже тиждень тому! — сказала вона, сподіваючись, що Штіллер зрозуміє, який то для неї був жахливий тиждень.— Тиждень тому!» Та натомість він сказав лише: «Чому ж ти досі мовчала?» Він поводився просто неможливо. Навіть перепитав: «Це правда? Кажи, правда?..» Спершу Юліка зареготала, тоді схопилася, глянула на нього й побачила, що в його очах світилося недовір’я: наче то були просто її хитрощі, дешеве перебільшення, аби зіпсувати йому приємну згадку про вчорашній вечір. Вона крикнула: «Іди! Іди з моїх очей!» Штіллер похитав головою. «Іди, прошу тебе! Іди звідси!» — «Юліко,— мовив він,— це моя майстерня». Його спокій був просто нелюдський, чистий глум, Юліка навіть не уявляла собі, що він може так повестися. Атож, Штіллер навіть усміхався, коли вона говорила, що може померти. Усміхався! Бідолашна Юліка, що вже майже тиждень сама несла тягар страшного лікарського присуду, не вірила своїм очам і вухам: Штіллер знову заходився витирати чарку від учорашніх гудів, наче та чарка була найделікатніша, найважливіша річ, наче, крім неї, він не мав про що клопотатися. Далі тим самим лагідним тоном попросив, аби Юліка розповіла йому не те, що їй малює перелякана уява, а що сказав лікар,— докладно, по-діловому, слово в слово. «Я ж тобі кажу! Порадив негайно їхати в Давос, до санаторію, а то буде пізно». Здається, минула добра хвилина, поки Штіллер зрозумів усю вагу тієї звістки. Він не показував, які думки йому зринали в голові, тільки закусив спідню губу й наче поменшав, як мішок, що його підтрусили. І раптом безпорадно, як дитина, глянув на Юліку. Хіба ж він не вимагав завше, щоб вона знову пішла на рентген? От вона й удовольнила його бажання. Чого ж він так дивиться на неї? Вражена ліва легеня. Лікар, здається, не вдавався в медичну термінологію, тільки потішав її чисто по-людському. Мовляв, він сам знає випадки, коли хворі цілком одужували. Взагалі він був чудова людина. Не те щоб давав їй порожні гарантії — надто він її поважав. А все ж, бачивши, в якому Юліка страшному відчаї, сказав, що, можливо, навіть дуже можливо, вона ще колись вернеться до балету. Але, звісно, не гарантував напевне. Єдине, що лікар, який відповідає за свої слова, міг гарантувати,— це близьку смерть, коли Юліка відразу не поїде до санаторію. Юліці було тоді двадцять сім чи двадцять вісім років. До речі, вона вже знала й назву санаторію, і що він розташований у гарному місці серед лісу, і приблизні кошти на лікування, більшу частину яких мала сплатити каса хворих. Якби Штіллер, її чоловік, був розпитався й сказав їй, що такі видатки сплачує каса хворих, Юліка давно б уже поїхала до санаторію і, може, досі вилікувалася б. Зрештою, Штіллер і не відпирався. Юліка здивовано помітила, що її невинне зауваження явно вразило й збентежило його: він, здавалось, мало не плакав. То вона ще мала потішати його? Вона обняла його рукою за плечі, що для такої несміливої жінки, як Юліка, вже багато важило, а ще й тепер, коли в Неї було стільки клопоту. Отже, останньою її прем’єрою мав бути вальс Равеля і «Трикутний капелюх» де Фальї, два прекрасні балети. А другого дня, в четвер якогось там числа, Штіллер мав відвезти її в Давос. Юліка показала йому свій календарик, де число те було вже відзначене хрестиком. Що йому не сподобалося? Штіллер підвівся з канапи, навіть не подивившись як слід у календарик, шпурнув витерту чарку до кухонної ніші так, що вона розлетілася вдрузки, втиснув цигарку між побілілі, зціплені губи і, заклавши руки в кишені, мовчки, мов статуя, став до неї спиною коло великого вікна, наче вона була винна, що мусила їхати в Давос. Навіть більше: наче своїм цілком зрозумілим розпачем поламала якісь його плани. «Чого ти мовчиш?» — запитала вона. «Пробач»,— сказав він, думаючи, що налякав її розбитою чаркою; а їй же йшлося зовсім про інше. «Про що ти весь час думаєш?» Штіллер підійшов до шаховки, дістав майже порожню пляшку ялівцівки, вилив усе, що там було, в дві чарки й подав одну Юліці — хотів її втішити. Вона ввічливо, але рішуче відмовилась. Тих його милих жестів — коли він хотів ялівцівкою чи краденим бузком залагодити якийсь свій вчинок — Юліка часом просто не годна була стерпіти, їй здавалося, що Штіллер милується собою, надто дешевою ціною хоче виставити себе ніжним чоловіком, дбайливим товаришем, надійним охоронцем, одне слово, якнайщирішою людиною, а от хоч один-однісінький раз піти й довідатись, чи каса хворих, якби до того дійшло, сплатила б кошти на санаторій, її прекрасному Штіллерові за всі ці роки ніколи не спало на думку. «Дякую,— сказала вона,— я не питиму».—«Чому?» — Горілка нічого не змінить». Штіллер вихилив свою чарку. «Атож,— сказав він нарешті, випивши одним духом і ту горілку, що налив для неї.— Не змінить. Звісно, ти не винна, Юліко, що мусиш тепер їхати до санаторію. Безперечно, це моя вина». — «Я такого ніколи не казала».— «Всюди моя вина,— вперто провадив він.— Не турбуйся, люба, їдь собі спокійно в Давос, бідолахо, а я лишуся тут, у місті, здоровий як дуб,— моє нечисте сумління буде тобі найліпшою подушкою». І криво посміхнувся. «Що це має означати? — спитала Юліка.— Ти вічно мене частуєш такими приповідками». Штіллер похитав головою, наче сам до себе, взяв, ніби цілком спокійно, порожню пляшку з-під ялівцівки й шпурнув її теж до кухонної ніші, тільки скло посипалось. Юліка донині не може забути тодішньої Штіллерової поведінки, що яскраво свідчила — я теж так вважаю — про його безмежний егоцентризм.
Одного разу, трохи напідпитку, зниклий Штіллер начебто сказав своїм друзям: «У мене чудова дружина, я завше тішусь, як вона приходить додому, і завше почуваю себе замащеним, спітнілим, смердючим риболовцем поряд із кришталево чистою русалкою!» І то невдовзі по шлюбі... Складається таке враження, що зниклий Штіллер, хоч який він був захоплений Юлікою, чогось у її натурі просто не завважив, може, взагалі не пізнав її холодності. А що таке буває, і то не тільки як хворобливе явище, а навпаки, як природне, Юліка, здається, й сама не знала. Чи нині вона знає про це? Недавно я її трохи спантеличив, згадавши з якогось приводу наукову тезу, що в усьому живому світі жадна самиця, крім людської, не спізнає так званого оргазму. Більше ми про це не говорили. Очевидно, прекрасна Юліка в найпотаємнішій глибині свого серця страждала, справді страждала від того, що чоловіча хіть завше була їй трохи відразна, хоч, звісно, це ще не причина вважати себе за неповноцінну істоту, невдатну жінку чи тільки за артистку. Дуже часто здається, що ця жінка, надто як вона говорить про свого зниклого Штіллера, з якоюсь зворушливою запеклістю обдурює сама себе, аж часом кортить не повірити в її сухоти, хоч їх підтвердили лікарі й вони так дорого коштували їй у житті. Чому Юліка ні з ким не могла поговорити про це? Може, тільки дехто з жінок не вдає, а переживає насправді той чарівний шал чуттів, що його вони сподіваються від зустрічі з чоловіком, гадають, що повинні сподіватися, на підставі романів, що їх знову ж таки написали чоловіки. У тих романах завше торочиться про незвичайні любовні розкоші. А ще додають сподіванок марнославні побрехеньки самих жінок одна одній. Прекрасна Юліка, може, була тільки трохи чесніша за інших, а ще, звісно, налякана, тож вона замкнулась в собі, перебиралась на принців та пажів і ховалася в хащах самітних турбот, куди не зумів добутися за нею жаден чоловік. Отже, не дивно, що балет і все пов’язане з балетом, навіть балет посередній, як ведеться в міських театрах, вона твердо ставила понад усе, в кожному разі, понад Штіллера. Кілька несміливих спроб спізнати лесбійського кохання також, здається, нічого не змінили; балет зостався єдиною можливістю відчути справжню втіху. Інші жінки обходяться без балету, зате стають матерями: вони терплять чоловіка як природного запліднювача, потім уникають його, знаходячи щастя в дітях, що їх так само становлять понад усе, як балерина свій балет: вони можуть говорити тільки про дітей, про своїх дітей, навіть якщо начебто говорять про чужих, ніби відмовляються від пестощів, щоб мати змогу ще більше пестити себе в своїх дітях, вважаючи це за материнську любов, відданість, офіру і, врешті, навіть за виховання дітей. Звісно, це чистісінький нарцизм. Можна було б сказати, що в Юліки той нарцизм холодної натури принаймні мав одну перевагу: зловживав не живих людей, а тільки мистецтво — Чайковського і Римського-Корсакова, часом, напевне, Равеля й Стравінського, але не дітей, що мають тільки одну матір. Пані Юліка Штіллер-Чуді, звісно, спалахнула б гнівом, якби я сказав їй відверто, що жінка в мистецтві видається мені здебільшого підозрілою. Дарма я запевняв би її, що цим не зневажаю ані жінки, ані мистецтва. Може, підсвідомо зниклий Штіллер (зрештою, мене мало обходить, чи наші думки збігаються) відчував те саме, що й я, тільки, здається, робив із того один висновок: докоряв Юліці, хоч і прикривав свій докір ніжністю? що вона ніколи не зазнала втіхи з ним,— то був дурний закид Юліці і такий самий дурний закид собі. Наче кожна жінка на те створена, щоб і тут товаришити своєму чоловікові! Знаменна річ: як уже сказано, Штіллер завше відчував потребу просити вибачення — вій, видко, вважав, що його чоловіча сила зазнала поразки, коли гарненька балерина, може, лиш трохи чесніша за інших дівчат, не розтанула від його поцілунку. Її неприступність була, може, страшна, але правдива. Вона не вдавала з себе неприступну, щоб запалити його,— навпаки, швидше пробувала піддатися, аби пригасити все, що могло його запалювати. Але швидко дійшла до того, що, піддаючись так, стала відчувати обриднення, яке за всяку ціну мусила приховувати. Вона не хотіла ображати Штіллера. Не хотіла втратити його: Штіллер був ближчий її серцю, ніж будь-який інший чоловік. З другого боку, їй просто неприємно було вдавати шалену втіху і блаженну млість, якій чоловік у своєму марнославстві майже завжди вірить, хоч як би вона була погано зіграна, та поза згвалтованої йому потрібна, щоб повірити в жінчине кохання, а насамперед у свою чоловічу силу. Ох, то був жах! Натомість яка радість була виступати на сцені, відчувати на своєму тілі тисячі чужих очей, таких різних, очей гімназистів і солідних одружених чоловіків, очей, що радше дивились на неї саму, аніж на її танок. Справді, Юліці легше було знести ті погляди, аніж Штіллерову тверду, трохи шорстку від гіпсу руку в себе на тілі. Її безпорадна відмовка, що вона стомлена, часто дратувала його. Штіллер вважав себе за втілення делікатності, однак не міг зрозуміти, що можна бути втомленому. Штіллер завше всіх міряв на себе! Юліці наче аж полегшало, коли театральний лікар уперше сказав їй, що в неї з легенями не все гаразд, у кожному разі, треба берегтися. Завше трохи курне повітря на сцені було для неї не дуже добре, але в своїй роботі вона його не могла уникнути і тим більше мусила глядітися поза сценою. Так сказав лікар. Отже, вона не з якоїсь там примхи, а улягаючи вимогам здорового глузду, просила поберегти її і лишати якнайбільше в спокої. Йшлося про її здоров’я. Юліка ж була тендітна натура, дуже тендітна, але це не означає, що вона тепер менше кохала свого Штіллера. Він тільки повинен був, як уже сказано, краще розуміти її.