— То це й є твоя ferme vaudoise?
Штіллер, що, очевидно, не бачив різниці між своїм описом і дійсністю, сказав тільки:
— Шкода, що ти не застав моїх вісімдесяти берестів, їх спиляли, наче тому, що вони всихали.
І на цьому жарти скінчилися. Я спитав:
— То як тобі живеться?
У мене було таке враження, що Штіллер наперед поклав собі ні на що не нарікати.
— А як там мається твоя дружина? — натомість запитав він. І в подальшій розмові, не знаю чому, уникав називати її на ім’я. Більше він не питав ні про кого, і розмова між нами не в’язалася.
— Чому ти не сховаєш тих гномиків до клуні? — спитав я, аби не мовчати.
Штіллер стиснув плечима:
— Не знаю, просто не маю часу, вони мені не заважають!
Та, попри все, я почував, що мій приїзд його тішить.
— Коли прийде Юліка,— сказав він,— вип’ємо вино!
А поки що ми курили... Я дуже добре пам’ятаю тих порожніх п’ятнадцять хвилин. Що робить людина з часом, відміряним їй на життя? Це питання поставало в мені майже підсвідомо, просто непокоїло мене. Як Штіллер витримує, ставши віч-на-віч із цим питанням, такий безборонний, не маючи ніякої ваги ні в суспільстві, ні в своєму мистецтві? Він сидів на потрісканому підмурку, обхопивши руками коліно, і я, дивлячись на нього, не міг собі уявити, як він витримує своє існування, взагалі як людина, свідома того, що пережила, отже, вільна від усякої марної надії, може витримувати своє існування!.. Його гончарня містилася в добре освітленому підвалі, що виходив на стрімке узбіччя. Раніше там була пральня з сушарнею і комора на городнє причандалля. Колись білені стіни тепер були всі у плямах цвілі, хоч сонце заглядало туди з полудня до вечора. Я полегшено відітхнув: тут принаймні я міг собі якось уявити дні нашого приятеля.
— Треба щось робити! — сказав він, оглядаючи готові речі, ту swiss pottery, що давала йому невеличкий заробіток.— Ці миски ще подобаються Юліці.— А трохи згодом додав: — Як тобі відомо, всього треба вчитися. Справжнім майстром у кераміці я вже не стану!
Особливо радів Штіллер, показуючи мені гончарне коло, що його сам виготовив. Невігласом бувши, я дивився на нього, як на правдивого майстра в своєму мистецтві, коли він говорив про гончарство різних народів, про таємниці певних полив. У чому він змінився? Мені здалося, що думки його були дужче, ніж досі, звернені на самі речі. Коли раніше він говорив тільки про себе, навіть як ішлося про подружжя, про негрів, про вулкани чи бозна ще про що, то тепер оповідав про «свої» горщики, про «своє» гончарне коло, про «свою» поливу, навіть про «своє» ремесло, ні словом не згадуючи про себе.
— Пане прокуроре! — привітала мене пані Юліка. Штіллер поцілував її в щоку: руки він трохи забруднив гончарним колом. Мені здалося, що пані Юліка постаріла, проте лишилася така сама незвичайно вродлива, як і була; її чудесні дівочі коси стали ще примітніші і блищали, майже не потребуючи косметики.
— Знову має причину, щоб випити вина! — сказала вона, коли Штіллер, спершу поставивши нам надворі два хисткі шезлонги, пішов по свої пляшки.— Гарно тут, правда?
Хоч я відчував до тієї незвичайної жінки дедалі більшу симпатію, а проте ніколи не знав, про що з нею говорити. Її холодності, якою вона, очевидно, прикривала свою несміливість, не можна було брати на свою адресу. Вона, певне, й не здогадувалась, як мало звірялася людям, і не могла збагнути, чому хтось не відчуває її прихильності, її втіхи з відвідин чи невеличкого подарунка. Роздивляючись на вибивану хусточку ручної роботи, вона тільки сказала:
— В нас тут такого не знайдеш.
Мабуть, вона страшенно боялася слів, а, з іншого боку, я справді зніяковів, коли пані Юліка зразу ж відклала хусточку, хоч вона їй напевне сподобалась, наче сподівався цілої промови в подяку. Я поцікавився її роботою в жіночій школі в Монтре, але майже нічого не довідався і став міркувати, чим би ще її зацікавити. Вона відкинула назад голову з мідяними косами, звісно, стомлена своєю роботою.
— Із нашого Штіллера став правдивий гончар! — почав я, і вона кивнула головою.
Ще в підвалі мене вразили Штіллерові слова: «Ці миски ще подобаються Юліці». Видно було, що дружина стримано оцінювала його роботу, не дуже цікавилась нею, а може, навіть скептично ставилась до його спроб. Так, шановному Штіллерові бракувало, мабуть, бодай хоч якогось заохочення, критики в межах захвату; з тих його слів у підвалі можна було здогадатися, що пані Юліка вважає все те гончарство за забаганку. Тепер вона сказала мені:
— Просто аж не віриться, як він багато домігся за два роки, правда?
Я погодився з нею:
— От ви б йому й сказали про це, він би зрадів.
— А хіба я йому не кажу?
— Ви ж самі знаєте,— ухильно мовив я,— нашу чоловічу натуру! Ми хочемо вражати того, кого любимо, а як не можемо, то шукаємо публічної арени!
Я зводив усе до жарту.
— Не знаю,— сказала Юліка, потираючи обома руками очі,— чого він завше від мене чекає. Хіба я йому не казала? Коли ж він мене не слухає.
Я не мав наміру брати на себе роль опікуна і припинив розмову. Саме надійшов Штіллер.
— Ви ще й досі на «ви»? — вигукнув він, ще дужче бентежачи нас.— Ну, будьмо! — І ми цокнулися маленькими колодними чарочками.— Ти не п’єш? — спитав він, коли Юліка не взяла своєї чарки, і знову сказав: — Будьмо!