Минула зима, а ми більше не бачилися. З кожним листом я, звісно, чекав новин про майбутню чи вже щасливо перебуту операцію. Кожен незрозумілий натяк (P. S. Як поводитеся людина з тавром прокляття?) відразу тлумачив однаково: що наш приятель уже все знає. Та допіру другий лист спростовував таку гадку, бо на моє запитання про Юлічине здоров’я Штіллер не відповідав або писав, що вона почувається добре. Тим часом настав лютий. Здавалося, що без страшної операції все ж таки обійшлося; я відчував полегкість, хоч мене дивувало, що пані Юліка, знаючи, як я переймався її здоров’ям, нічого не писала. Але така вже в неї вдача. Одного дня прийшов пакунок із сімома дрібно списаними зошитами — нотатками з часів ув’язнення. «Ось мої папери!» — тільки й написав Штіллер. Я не розумів, чого він послав їх мені. Може, просто хотів десь діти з хати, щоб до нього не навідувався їхній дух? Прочитавши їх, я ще палкіше став сподіватися, що Штіллер спроможеться колись прикласти мірку живої дійсності й до пані Юліки, яку він, по-моєму, так несправедливо спотворив у своїх нотатках, але водночас у серце мені закрався страх, чи вистачить йому часу.
Операція відбулася в березні. Коли ми з дружиною вибралися на Великдень до Гліона, то ще про неї не знали. Ми вже давно домовилися, що загостимо до них на два-три дні під час своєї великодньої прогулянки до французької Швейцарії. На наш подив «Mon repos» зустрів нас замкненими дверима. Якийсь час, поки я заглядав у всі закутки й гукав навсібіч, то почувався так, наче Штіллера та його дружини взагалі вже нема тут, немає більше в Гліоні, немає на землі, що вони зникли, кинувши цей смішний несмак, який Їм ніколи не пасував. Двері до підвалу були незамкнені, але й у гончарні я нікого не знайшов. Та все ж побачив там сліди недавньої роботи: на столі — вилинялий голубий фартух, кинутий похапцем; на гончарному колі — грудки вологої глини. Ми вирішили чекати. День був сльотливий, над Женевським озером висів туман; ми сиділи в дощовиках на мокрому підмурку, переконуючи одне одного, що нема підстав хвилюватися. Мокрі й через те дуже блискучі гномики, будиночок з баштицею, зарослий плющем, іржава залізна огорожа, табличка з підробленого мармуру й напис, що з нього майже всі літери вже повипадали, мокрий, темнуватий мох у потрісканому колодязі — все те ніде не ділося й анітрохи не змінилось, тільки що без сонця було дуже понуре. Ми намагалися жартами підбадьорити одне одного, та дарма. Червоний фунікулер проїхав порожній. За годину почало смеркати; потяг унизу промчав з освітленими вагонами, готелі в Монтре вигравали світлом, тільки навколо було сіро, будиночок нашого приятеля тонув у пітьмі. З дерев капало.
— Ходімо до готелю,— запропонував я — а потім потелефонуємо.
Дружина вагалася:
— Ми вже стільки чекали!
Отже, ми викурили ще по одній цигарці. Світло в Монтре, хоч і не таке яскраве, пригадало нам мерехтливий Вавілон, що його ми кілька років тому оглядали з «Рейнбо-бару»... Штіллер прийшов без плаща й без капелюха і перепросив нас, що не залишив у дверях записки: він, очевидно, забув про наш приїзд. Повернувся він із клініки в Валь-Моні: пані Юліці вранці зроблено операцію. Він щойно вперше відвідав її. Його не зовсім зрозумілі пояснення були звернені насамперед до моєї дружини, що, немов спаралізована, сиділа на мокрому підмурку, не виймаючи рук із кишень дощовика. Знову почався дощ. Штіллер, сповнений несміливої довіри до лікаревих слів, оповів нам про задовільний перебіг операції, вельми щасливий перебіг, можливо, навіть найкращий. Я не знав, чи він не усвідомлював, яка то небезпечна операція, чи тільки прикидався перед нами, щоб не бачити ще й нашого переляку. Пані Юліка його не впізнала, не могла також говорити. Тепер дуже багато залежить від того, як мине ніч, заявив він, хапаючись за лікарів дозвіл знову прийти завтра вранці о дев’ятій годині, наче то була велика втіха.
— Чого ми стоїмо на дощі!— сказав він.— Ходімо до хати. Як добре, що ви приїхали.
В хаті, при світлі, Штіллер був білий як смерть. Він квапливо вніс наші валізки і конче хотів приготувати нам справжню вечерю. Моя дружина, певне, мала слушність, що не відмовляла його, навіть підтримала, заявивши, що з’їла б чогось теплого.
— А що я кажу? — втішився він.— Звісно.
Вона лиш трохи йому помогла; для нашого приятеля якась робота була найкращим заспокоєнням.
— Знаєш,— звернувся він до мене,— такі операції роблять дуже часто.
Як послухати його, то можна подумати, що люди з цілими легенями — просто виняток. Він приготував вечерю, накрив у кухні стіл, не скидаючи піджака; якби він був у пальті, то його теж би не скинув. Адже він прискочив сюди тільки на хвилю, хоч до клініки мав з’явитися аж через чотирнадцять годин.
— Знаєш,— пояснив він,— усе виявилося так несподівано, треба було негайно робити операцію, що швидше, то краще.
Штіллер приготував нам чудовий риж. Звісно, ми їли тільки, щоб додати одне одному мужності. Потім викурили по кілька цигарок. Моя дружина заходилася мити посуд, а Штіллер витирав. Упоравшися з посудом, дружина відразу пішла до спальні. Вона вела машину, і Штіллер повірив, що вона втомлена. Він був у такому стані, що не міг ні в чому сумніватися. Коли він лишився зі мною, десь о дев’ятій годині, то, здавалось, не відчував потреби говорити про операцію чи взагалі про пані Юліку. Ми з’ясували, що колись грали в шахи, й захотіли спробувати, чи ще не забули. Я майже не пам’ятав, де ставити коней та слонів,, і він мені показав. Але як класти шахівницю, де мають бути чорні, а де білі поля, Штіллер уже й сам не знав. Та все одно ми грали. То була своєрідна нічна варта. Ми грали до четвертої години ранку, коли за вікнами засіріло і став заповідатися гарний великодній день. Небо було всіяне зірками. Штіллер сприйняв це як гарну прикмету.
Пані Юліка перебула ніч, коли брати на увагу її стан, навіть чудово, і наш приятель повернувся з клініки, наче помилуваний. Ми полегшено відітхнули; до того ж був сонячний великодній день. Штіллер запропонував піти погуляти.
— Вона мене впізнала! — заявив він.
Я ще не бачив нашого приятеля таким щасливим. Ми рушили берегом у напрямку Шільона. Моя дружина йшла посередині. Штіллер був дуже говіркий, але говорив неуважно, що лиш йому спадало на думку: то про недавні відвідини свого молодшого брата Вільфріда, то сипав жартами, то вихваляв своїх нових приятелів у Лозанні, якогось книгаря та його дружину, на світі були самі тільки гарні люди. Подеколи він западав у мовчанку, тоді навіть не чув, що ми казали. На залізничному насипі, осяяному сонцем, ми стежили за любовною грою двох ящірок. Я спитав нашого приятеля, чим йому не подобається Шільонський замок, що з нього він завше кпив у своїх листах, не той заяложений малюночок на обгортках із шоколаду та музичних скриньках, а справжній, що бовванів тепер перед нашими очима. Він йому подобався, та й нам Шільонський замок, що його мури осявало ранкове сонце, здавався дуже гарним. Штіллер навіть не зауважив, що я хотів нагадати йому, як він раніше глузував із цих околиць. (Щодо тих глузів, які мене, коли я вперше читав його нотатки, може, й даремно обурили, бо при мені він ніколи не дозволяв собі таких жартів, то зрозуміло, що наш приятель, погодившись із собою, вже не мав причини удавати з себе чужоземця; він став вважати себе за швейцарця).