— Чому ти не спиш? — запитав Штіллер, насилу повертаючи язиком. Він був уже геть п’яний.
— Не треба більше пити,— сказав я.
Він налив чарку, наче з упертості, і скинув на мене оком. Я довго й розважно вмовляв його. Штіллер вихилив чарку, а коли підвівся, то ледве встояв на ногах.
— Пусте,— сказав він.— Я знаю, що впився, бридко, негарно, по-хлоп’ячому...
Він хитав головою, оглядався, наче щось загубив, і тримався за спинку стільця.
— Вона вмре? — запитав він, не дивлячись на мене.
Я спробував заспокоїти його, та Штіллер просто не слухав мене. Він схопив кочергу, не знаючи, що з нею робити. Очі йому були повні сліз, та на мене ті сльози не справляли враження: я ж бо знав, який він п’яний.
— Ходімо ляжеш,— сказав я.
Він позирнув на мене:
— Учора опівдні, коли я думав, що вона помре... вчора опівдні...
Я чекав надаремне: Штіллер не міг говорити далі, не сподівався, що буде ще з кимось нині говорити, а тепер йому заважало почуття, що в нього плутається язик.
— Запізно,— коротко докінчив він.
— Що запізно?
Я почав мерзнути.
— Все,— нарешті відповів Штіллер.— Два роки, голубе, два роки! Я пробував, їй-богу, пробував...— Він гикнув.— Перепрошую.— І знову замовк. Очевидно, він був не такий п’яний, як я спершу гадав. Йому хотілося говорити, і я підтримував розмову:
— Що ти пробував?
Йому довелося знову сісти.
— Байдуже що,— сказав він.
Я ще ніколи не бачив Штіллера в такому стані, таким жалюгідним, відразним і смішним. Мені було шкода його. До того ж я не знав, що мені робити. Моя розважність самому мені здавалася банальною.
— Вона помре? — знову спитав він, спершись на руки; мабуть, йому крутилося в голові.
— Ти ж сам розмовляв з лікарем,— відповів я. Що тобі сказали? Пригадай.
Він хитався навіть сидячи й не помічав того, не помічав, що брав сірника не тим кінцем, нарешті кинув його, тримаючи й далі в роті незапалену, зім’яту цигарку.
— Ніколи не пізно...— почав я, але завважив, що вибираю не ті слова, а тим часом загубив думку.
— Ніколи не пізно? — спитав він, стомлено всміхаючись.— Треба просто почати наново. А якщо не виходить, не виходить, та й годі, бо вже надто пізно? — Штіллер наче раптом потверезішав: — Рольфе,— сказав він цілком ясно й твердо, хоч язик йому плутався, — я можу людину вбити, але не можу її воскресити...
Йому, очевидно, здавалося, що цим сказано все. Вій знову сягнув по пляшку, на щастя, порожню, й вицідив із неї кілька крапель.
Що не виходить? — спитав я. Він тільки хитав головою.— Ти ж кохаєш її? Хочеш, щоб...
Він і далі хитав головою, не слухаючи мене.
— Вона вже нічого не може прийняти від мене,— сказав він.— Нічогісінько! Сама каже. А потім: «Дай мені спокій». Гречно, як вона вміє. Я не знаю, Рольфе, що не виходить. Не питай мене. Я її знівечив...— Він м’яв тримтячими пальцями розкришену цигарку, але хоч почав уже говорити.— Знаю, що доводжу її до божевілля. Завше чогось чекаю. Чуда! А потім починаю тремтіти на самий її вид. Може, я помилився. Мабуть, таки помилився. Не так вона дуже змінилася, о ні! Немає ніякої потреби. Облиш мене, каже, а я стою, мов дурень. Я її не розумію. От і все. Не знаходжу її. А тоді ненавиджу. Просто-простісінько: я гину, коли не можу кохати, а вона...— Штіллер розчавив цигарку.
— Звідки ти знаєш, що й вона не гине?
Він похитав головою.
— Слухай,— сказав я,— ти некритичний до себе.
— А вона критична?
— Її некритичність — то її власна справа.— Він мовчав.— Що ти розумієш під коханням? — спитав я, але Штіллер тим часом знайшов іншу пляшку і знову налив собі майже повну чарку.— Та годі тобі вже пити!
Проте він випив.
— Це все дурне,— сказав він.— Ти тремтиш, Рольфе, ти ж босий... Що я розумію під коханням? — згадав він, прикладаючи ще раз до вуст порожню чарку.— Одинцем кохати не можна, я ж не святий, Рольфе...
Справді, я дуже змерз. Не знайшовши, чим загорнутися, я присів навпочіпки, схопив зі столика газету й засунув у коминок. Там ще лежало кілька ялинових полін і навіть один буковий оцупок. На якусь хвилину я був зайнятий...
— Що мені робити? — почув я раптом за спиною Штіллерів голос.— Що, га?
Коли я обернувся, Штіллер знову стояв і бив себе кулаками в чоло. Він був білий як крейда і, як перше, хитався на ногах, однак, мабуть, потверезішав, бо вже не заникувався.
— Чому я ніколи не знаходив її? Ніколи! Хоч би на день, Рольфе, на годину за весь цей час. Ніколи! Що це таке? Скажи мені.
— А чого ти сподівався? — спитав я.
Сподівався? — перепитав він.
— Так, чого ти сподівався два роки тому, як ви приїхали сюди, щоб жити вкупі? Я питаю тебе, бо сам не знаю. Здається, ти сподівався, що вона зміниться.
— Так само, як і я.
— Не гнівайся,— сказав я, розпалюючи в коминку, але це нагадує мені роман. Зміниться? Людина впевнюється, що завинила перед кимось, а також перед собою, і десь по роках ладна все направити, з умовою, що той хтось зміниться... Чи не задешева сподіванка?
— Задешева, як і все в мені,— почув я на відповідь, але не дався на його гачок, а знову спитав:
— Чого ж ти все-таки сподівався?
Штіллер задумався. Я роздмухував вогонь у коминку.
— Всього, тільки не того, що лежить у межах людських можливостей,— врешті відповів я сам собі.— І з твоїх листів у мене склалося враження, що ти говориш зовсім не про кохання, а про ласку, про... ну так, про ерос у якійсь подобі. Людина в нашому віці чогось такого потребує, і я вважаю великим щастям, якщо така ласка є... Тільки тут ідеться про інше. Вогонь уже весело потріскував, і Штіллер не перебивав мене: я говорив навіть більше, ніж хотів. Але ж почав я сам.— Не виходить, кажеш. І ти справді дивуєшся? Після такого багаторічного досвіду? А тоді заявляєш, що пробував. Що? Часом здається, що ти вважаєш себе за чарівника, який здатен геть змінити пані Юліку, До того ж, по-моєму, йдеться тільки про те... Важка справа! Юліка стала твоїм життям, це правда. Чому ти вернувся з своєї Мексіки? Саме тому, що переконався в цьому. Ви зв’язані одне з одним... Воскресити! Це твоя давня химера, хай мені буде дозволено так сказати: твоя вбивча пиха... Хочеш бути рятівником своїм і Юлічиним! — Штіллер мовчав.— В одному лиш,— почав я знову за хвилю,— я, може, розумію тебе аж надто добре. Людина віддається, повертається, щоб віддатися, але ніколи не віддається назавше. Бо хтозна, може, то була б тільки млява покора, вдоволення самим собою, а як наслідок — своєрідне міщанство... Ти, кажеш, тремтиш. Ну й тремти! Ти знаєш, що я маю на думці. Тремтиш, бо від тебе завше, ненастанно вимагають, щоб ти віддавався... А як ти сам гадаєш? — Штіллер стояв, а я сидів на столику, простягши босі ноги до коминка. Він мовчав.— Адже не думаєш, що з іншою жінкою, може, відвертішою, такою, наприклад, як Сибіла, можна з усім тим упоратися, що носиш у собі. Чи, може, думаєш? — Повернувшись, я побачив його обличчя, тільки знизу; він дивився понад моєю головою на полум’я в коминку.— Ти підбиваєш мене говорити те,— знову почав я,— що й сам добре знаєш.— Штіллер стояв, застромивши руки в кишені, очі його були розплющені, притомні, але порожні й нерухомі.— Ти кохаєш її, Штіллере.— Він начебто не чув.— Скажеш мені, коли захочеш лишитися сам.
У теплі, що пашіло з коминка, я знову відчув утому й насилу стримав позіх.
— Котра вже година? — поцікавився Штіллер. Було десь близько другої.— Вона чекала! — сказав він.— Бачиш, вона чекала, а я не чекав на неї! Від нашої першої прогулянки. Не чекав на якийсь знак, слово, на допомогу, на радість, на все, на єдиний знак за всі ці роки! Я їй дорікав, а вона мені ні!.. Правда ж?
— Хто ж так каже? — спитав я замість відповіді.
Тепер Штіллер пронизував мене поглядом.
— Рольфе,— заявив він,— вона хоче вмерти! — І кивнув головою.— Хоче! — Він був глухий до моїх заперечень, що їх я втовкмачував йому п’ять чи десять хвилин, і тільки, як йому відгикувалося вино, мурмотів: — Перепрошую.
— Ти справді дійдеш до того, що одного дня буде пізно,— сказав я.— Вона лежить у лікарні, а ти й далі нарікаєш на неї.