Він задумано втупився перед собою. Нарешті я взяв його за лікоть і струснув.
— Знаю,— сказав він,— що я смішний.
— Ти далеко зайшов, Штіллере, не треба виставляти себе на сміх. Адже ти й сам не віриш у те, що допіру сказав. Хто вмирає задля когось або комусь на злість! Ти перебільшуєш своє значення, тобто своє значення для неї. Вона не потребує тебе так, як ти, може, хотів би... Штіллере! — гукнув я, коли він знову, вдаючи п’яного, хотів відгородитися від мене.— Чого ти раптом злякався, що вона помре?
— Я перебільшую своє значення?
— Так. Вона ніколи не ставила тебе за мету свого життя. Це ти зробив із неї щось таке, і, мабуть, від самого початку. Хотів стати її рятівником, я вже тобі казав про це, хотів давати їй життя й радощі. Ти! З цього погляду ти її, звісно, кохав, головою наклав би за неї. Як за свій витвір. А тепер боїшся, що вона тобі помре! Вона не стала така, як ти сподівався. Недовершена справа твого життя!..
Штіллер підійшов до вікна й відчинив його.
— Тобі погано? — спитав я.— Чому ти не сядеш?
Він стояв спиною до мене й витирав хусточкою чоло.
— Кажи далі.
— Я принесу тобі води,— мовив я і відклав кочергу.
— Вона багато листів тобі написала?
— Тільки один,— відповів я.— А чого ти питаєш?
Він знову витер чоло.
— Байдуже,— урвав він свою мову.
— Я не кажу, що розумію краще за тебе твою дружину. Ми з нею досить чужі одне одному люди, навіть не розмовляли багато. Зрештою її лист був дуже короткий.
Штіллер сумно кивнув головою.
— Ти її розумієш. Авжеж. Це для неї щастя.— А по хвилі додав: — Мені погано, ти вже вибачай.— Проте не пішов виблювати, як я сподівався. Він був жовтий як віск, і щоразу, коли ми ззиралися, я переконувався, що для нього існує тільки одне питання: чи вона помре. Він силкувався думати про інше; тож був радий, коли я говорив.— Ти хотів щось сказати, правда? — спитав він.
Однак я не пам’ятав, на чому наша розмова спинилася, тому сказав, аби не мовчати:
— До речі... я читав твої нотатки.
— Спали їх!
— Хіба тобі полегшає, як я їх спалю? Адже ти їх на те писав, щоб хтось міг прочитати... Боровся за жінку, як то кажуть. Я, мабуть, її розумію. Кому спадає на думку питати свого рятівника, як йому вестися? Бачиш, за довгі роки вона звикла, що ти не хочеш бути убогою, слабкою людиною, а тільки її рятівником.
Штіллер усміхнувся:
— Чому ти не кажеш навпростець?
Я не розумів його, а його непевної усмішки й поготів. Він тремтів усім тілом, наче в гарячці.
— Нічого,— сказав він.— Це все через те, що я по-дурному впився!
Я підвів йога до стільця з високою спинкою, де він міг відкинути голову, й зачинив вікно.
— Може, я краще покладу тебе в ліжко?
Штіллер похитав головою. Я підкинув на жар буковий оцупок.
— Що мені робити? — спитав він, затуливши обличчя руками.— Не можу ж я, Рольфе, наново народитися на світ, та й не хочу... В чім моя провина? Скажи мені, бо я не знаю. Що я такого вчинив? Скажи, бо я невіглас. Скажи-бо!
— Я читав твої нотатки,— знову мовив я.— І бачу, що ти й сам багато чого знаєш.
Він відтулив обличчя.
— Якби я був знав, що мені робити! — Він довгу хвилю мовчав, опустивши руки й упершись ліктями в коліна.— Пам’ятаєш минулу осінь? Наш вечір утрьох? Нічого особливого. Але якось воно йшло. Так мені здавалося. Для мене то було свято... За цілу зиму ми більше ні разу не здобулися на такий вечір, ні вона, ні я. Сиділи собі, вона тут, а я там. Я просто гинув, а вона була вдоволена тим, що є.
— Звідки тобі відомо, що вона була вдоволена?
— То чому ж вона не кричала? — спитав Штіллер.— Я зарозумілий, а вона ні? Вона чекала, чуєш? Чекала, щоб я її збагнув. Скільки років? Два роки чи чотирнадцять, однаково. Тому вона й знесиліла, розумієш. Я її вбив. А вона мене ні!
— Хто ж так каже?
— Вона,— відповів Штіллер, глузливо посміхнувшись, і відкинув голову на спинку.— Я її, принижував, а вона мене ні?
— Не жалій тепер сам себе, Штіллере. Чого ти сподівався після всього? Що вона впаде перед тобою навколішки? І саме перед тобою?
Він мовчав, відкинувши голову на спинку, втупивши очі в стелю.
— Я вірю, що часом ти готовий на все, в кожному разі, на багато що. А тоді знову починаєш жаліти себе, тебе опановує зненависть, безнадія. Тому, що ти чекаєш ласки від неї. Як від людини. Правда ж? І якщо ти інколи падаєш навколішки, то зовсім не до речі.
— Я її часом ненавиджу, просто ненавиджу,— сказав він, а тоді додав: — Яка мені з того користь, що вона каже при інших? Це я на неї чекаю. Я! Не якийсь мудрий приятель чи шановна тітка, а я, Рольфе, я чекаю на її знак!
Мені здавалося, що він тішився своєю люттю.
— Чому ви не розлучилися? — спитав я.— Адже більшість людей розлучається, коли в них не виходить життя. Чому ти повернувся? Мабуть, тому, що кохаєш її. І тому, що, коли в нас щось не виходить, не так просто поміняти своє життя на якесь інше. Насамперед тому. Адже це наше життя ламається. Наше питоме й неповторне життя! А тоді...
Штіллер хотів мене перебити, та коли я замовк, він теж не озвався.
— Не знаю,— повів я далі,— що ти розумієш під провиною. Принаймні ти вже зайшов так далеко, що не шукаєш її в інших. Але хтозна, може, ти вважаєш, що годен був її уникнути. Ти маєш на думці провину як суму власних помилок, що їх можна було уникнути, еге? На мій погляд, провина — це щось інше. Ми самі провина...
Штіллер перехопив мені мову:
— Чого я повернувся? Ти цього не пережив. Ідіотизм, та й годі, дурна впертість! Не тямиш? Аби ти півжиття стояв під дверима й стукав, о господи, надаремне стукав, як я до цієї жінки, марно-марнісінько! Боже мій, спробуй піти далі! Забути ті двері, що в них ти десять років не міг увійти! Махнути рукою та й піти далі!.. Яке вже там кохання? Я не міг її забути. Оце й усе. Так, як не можна забути поразки. Чому я повернувся? З п’яної голови, голубе. З упертості. Ох, ті твої шляхетні погляди! Піди в казино, поглянь, як там ведуться, коли програють, як весь час ставлять далі. Саме так! Бо є такий поріг, коли вже не варто відступати. З упертості, з заздрощів! Можна лишити жінку, якщо ти її здобув. Нехай її бере інший! Та коли ти сам її ніколи не здобув, ніколи не знайшов, ніколи не виповнив собою? Забудь ті двері, нехай інші в них заходять, а ти рушай далі! Ти правду кажеш: чому ми не розлучилися? Тому, що я боягуз.— Штіллер спробував засміятися.
— Ти кажеш те самісіньке, що я, тільки іншими словами. Але я не вважаю, що це боягузтво.
— Гадаєш, що це офіра? Обопільна офіра, що доводить обох до згуби!
— Звісно, бувають випадки, коли можна розлучитися, навіть треба,— сказав я,— коли не розлучаються тільки з боягузтва, млявості. Скільком людям я раджу розлучитися, що швидше, то краще! Бувають епізодичні стосунки, подружні й неподружні, що їх, напевне, можна розв’язати, як вони скінчаться. Не кожне подружжя стає для себе хрестом! Та коли вже стає, якщо ми вже дійшли до такого, коли це вже не епізод, а історія власного життя...
Штіллер стрепенувся.
— Хрестом?
— Зви це як хочеш.
— Чому ти не скажеш відверто? — спитав він. — Навіть у своїх листах не скажеш?
— Чого?
— Того, що маєш на думці: хай буде воля твоя! Все походить від бога, й благословенні ті, хто його приймає, а смерть тим, хто не годен його вчути так, як я, не годен кохати в ім’я боже, нещасні, як я, що ненавидять, бо хочуть кохати з власної снаги. Тільки бог дає кохання, снагу, велич — ти ж це маєш на думці? — Він не дивився на мене, поклав голову на спинку стільця й знову невиразно всміхався.— І горе зарозумілим,— повів далі він,— що вбивчою пихою хочуть воскресити те, що вони вбили, що скупим каяттям міряють нашу добу й лементують, коли їм не так ведеться чи й зовсім не ведеться, глухі й сліпі, що в нашу добу сподіваються ласки, слабкодухі, як я, що по-дитячому затято опираються муці, авжеж, нехай упиваються ті, що славлять гріх усупереч надії, запеклі, невірні, захланні, що хотіли бути щасливі, еге ж, нехай упиваються й базікають ті, що в своїй гордині не хочуть бути зламані, невірники з марною надією на Юліку! Натомість благословенні ті, що можуть кохати в його ім’я, бо тільки в бозі... Ти це весь час хотів мені сказати? — спитав він.