— Село звалося Парікутін. Нині так зветься новий вулкан,— закінчую я свою розповідь.— Якщо ви колись попадете до Мексіки, дорогий докторе, неодмінно поїдьте до того Парікутіна. Дороги препогані, але їзда виплатиться: матимете на що подивитись, особливо вночі. Розпечене каміння вилітає на п’ятсот метрів заввишки, а всередині гуркотить так, наче котиться лавина. Перед камінням щоразу з кратера здіймається дим, схожий на величезну кучеряву капустину, тільки що чорний з червоним, бо його освітлює жар зісподу. Ще недавно вулкан вибухав досить часто: через шість хвилин, через десять, через три, щоразу викидаючи новий сніп розпеченого каміння, яке здебільшого гасло, не долітаючи до землі. Першокласний фейерверк, повірте мені. А насамперед лава! З-посеред мертвих шлаків, таких темних, що й місяць не годен їх освітити, раптом виривається наче ясний пурпур, б’є, мов кров із чорного бика. Лава та, мабуть, дуже рідка й плинна, бо майже блискавично вихлюпується з гори, повільно втрачаючи свій блиск, аж поки наступить новий вибух. Жар б’є, мов з домни, яскравий, мов сонце, осяваючи ніч видобутим із самого серця нашої планети смертельним палом, що йому ми завдячуємо все живе на землі. Неодмінно подивіться на той вулкан! Я добре пам’ятаю, як у душі тоді прокидається радісний шал, що його можна погасити тільки в танці, в найдикішому з усіх танців, той надмір жаху й захвату, що, напевне, охоплював тих незбагненних людей, які виривали з свого тіла гаряче серце.
Мій оборонець занотовує:
— Парікутін? Як ця назва пишеться?
— Так, як вимовляється.
Ми ще балакаємо про се, про те. Сигара має незвичний мені смак, але по-своєму добра. До справи (так він зве свою паку паперів) ми знову не доходимо.
— Пане докторе! — гукаю я йому навздогінці, коли він уже йде коридором.— Про мою роботу на тій плантації можете не дізнаватися. Не гайте марно часу, бо її навіть ваше швейцарське посольство не знайде.
— Чому не знайде?
— Через лаву.
Він усе-таки пошле телеграму.
Я не їхній Штіллер. Що вони хочуть від мене! Я нещаслива, нікчемна, мізерна людина, що не має за собою ніякого життя, аніякісінького. Навіщо я брешу? Тільки на те, аби мені залишили мою порожнечу, мою нікчемність, мою дійсність, бо втечі не існує, а те, що вони мені пропонують,— то втеча, не воля, а втеча в якусь роль. Чого вони не дадуть мені спокою?
Доктор Боненблюст (так звати мого оборонця) зустрічав на аеродромі даму з Парижа, що вважає себе за мою дружину, і, здається, зачарований нею.
— Я тільки хотів повідомити вас,— каже він,— що пані долетіла щасливо. Вона звісно, передає вам вітання...
— Дякую.
— Тепер вона в готелі.
Мій оборонець не може всидіти на місці. Він тільки переможно потирає руки, наче та дама з Парижа — все одно що велика гармата, яка присилує мене до капітуляції. Я кажу йому:
— Пане докторе, я нічого не маю проти того, щоб мене відвідували жінки, тільки ще раз попереджаю вас: я чоловік палкий, нестримний, а особливо восени.
— Я їй казав.
— Ну?
— Дама наполягає, щоб їй дозволили поговорити з вами на самоті. В понеділок о десятій годині вона буде тут. Вона певна, що знає свого чоловіка трохи краще, ніж він сам себе. А про нестримність, на її думку, нічого й говорити, її чоловік віддавна мріяв бути нестримним, і вона певна, що сама з вами впорається.
І знову частує мене сигарою.
— В понеділок о десятій? — кажу я.— Прошу.
Кнобеля, мого наглядача, врешті починає сердити моє розпитування про даму з Парижа, яка запевняє, що одружена зі мною.
— Я ж казав уже,— бурчить він,— що вона дуже елегантна з себе. І пахне на цілий коридор.
— А які в неї коси?
— Руді, як варення з шипшини.
Справжнього її образу скласти з його слів не можна, хоч відповідає він на кожне моє запитання: що більше я слухаю Кнобеля, то менше можу собі уявити її.
— Та їжте вже! — каже він,— Адже самі її скоро побачите. Може, вона зовсім не ватного стилю, хоч і весь час запевняє, що ви її чоловік.
— Не мого стилю? — сміюся я.— Не пам’ятаю, чи я вже оповідав вам про маленьку мулатку?
— Ото був мій стиль,— кажу я.
— Мулатка?
— Це було в Ріо-Гранде,— починаю я таким тоном, що Кнобель відразу сідає.— Раптом... А хліба у вас немає? — перебиваю я сам себе. Кнобель миттю встає й кладе на стіл півхлібини. Я відрізаю велику скибку й починаю жувати. Кнобель знову сідає й перечікує, поки я ковтну.— Раптом... ми якраз сиділи коло ватри, бо вечори в пустелі страшенно холодні, а що дров там, звісно, й знаку не було, ми палили ганчірки, якими витирали машину, хоч вони більше смерділи, аніж гріли, й домовлялися з пачкарями, як вони вночі нас переправлять через кордон, бо тамтешня влада знову видала наказ арештувати мене,— аж раптом із-за червоних скель з’являється він!
— Хто?
Спробуй розповідати, коли в тебе рот напханий хлібом, та й мінестру треба сьорбати, поки гаряча.
— Хто з’являється з-за скель? — перепитує Кнобель.
— Лімузин,— кажу нарешті я й знову кусаю хліба: надто він смачний.—.Крадений, звісно. А втім, виглядав він чудово, як омах золотої куряви. То призахідне сонце так його забарвлювало. А лімузин, що мчить через пустелю, гойдається, ясна річ, як човен, на хвилях піску.
— Ясна річ.
— Звісно, він помітив нашу ватру.
— Ну й що?
— Бах! А він їде далі. Ми, певна річ, думаємо, що то американська поліція. Тож знову: бах! бах! І ще раз: бах! Аж раптом — хто б ви думали в ньому їде?
— А хто?
— Джо.
— Я сьорбаю мінестру.
— Хто такий Джо?
— Її чоловік.
— Мулатчин?
— Певне ж.
— А хай йому грець!..
— Негр,— додаю я.— Дуже добрий хлопець, тільки, звісно, не тоді, як у нього вкрадуть жінку. Але в темряві коли в нього тільки зуби біліють,— бр-р-р!
— Ну?
— А ми кохали одне одного.
— Ви й мулатка?
— Я її запитав: «Ти кохаєш мене чи його?» Вона мене дуже добре зрозуміла. І кивнула головою. Бах! І відтоді вже жадного слова не було про Джо.
— Убили?
— На місці.
— А хай йому грець!..
— Вона поцілувала мене. Ото був мій стиль.
Кнобель насипає мені ще тарілку мінестри, запопадливо, як кельнер, що обслуговує багатих гостей.
— Я негрів люблю,— веду я далі,— але не зношу одружених чоловіків, навіть як вони негри. Завше остерігайся його — це не для мене! Ми, звісно, відразу переїхали кордон...
— До Мексіки?
— Не вмикаючи фар. Ліворуч — Ріо-Гранде. Праворуч — місяць уповні.
— Це було ваше третє вбивство?
— Мабуть...
Власне, Кнобелеві не годилося б сидіти стільки в моїй камері: решта в’язнів щоразу дістають холодну їжу. Наглядач тримає вже відро в руці: не знаю, на що він ще чекає.
— Людина — справжній хижак,— кажу я загальниками.— Повірте мені, пане Кнобелю. А все решта нічого не варте.
Проте він чекає далі, тому я починаю знову:
— Як згадаю собі ту хвилину, коли я вперше побачив Флоренс... У тартаку, охопленому полум’ям!
— Хто така Флоренс?
— Моя мулатка.
— Ага.
— То було аж в Орегоні, я думав наловити коло берега риби; Бо грошей на їжу не мав, а красти тоді ще не хотів. Уважав ще себе за чесного, аякже! Хоч цілими днями нічого не міг уловити, жадної рибини. Бо це вам не іграшки — ловити рибу в океані з такого стрімкого берега, коли внизу бурхає прибій. Паскудне діло: годинами стоїш сухий на рифі, приплив то піднімається, то опадає, але ніколи не досягає рифу, і ти почуваєшся безпечно, немов міщук, аж раптом надходить хвиля, бозна-чому вища на цілих чотири метри. І як ти її вчасно не помітиш, не побачиш іще здалеку, як вона баранцями піни заливає риф, то чи ти чесний, чи нечесний, а все одно потонеш, хвиля розтрощить об скелі та й понесе в море твій труп, якого вже ніхто не розпізнає... Був ясний полудень. Я стояв отак, заглушений прибоєм, аж нараз бачу — над берегом позад мене здіймається дим, та ще й такий чорний, щоб ви знали, наче затемнення сонця починається. Напевне тартак, думаю собі, бо що б у тій пустельній місцевості ще могло горіти? Уявіть собі: на двадцять миль навколо нема жадної будівлі, самі тільки скелі, вівці та сталеві линви, що ними з навколишнього пралісу стягують колоди. Коли я, засапавшись, видобувся на пагорб, вогонь несамовито тріщав, в небо цілими снопами злітали іскри. Такого полум’я я ще зроду не бачив. Пожежників, звісно, й сліду, немає, самі тільки жінки стоять навколо, кусають нігті й просять бога, щоб припинив вітер. Гасити нема чим, чоловіки, як завше в неділю, десь подалися грати в скраклі, а тут полум’я тріпоче в повітрі, виляскує, наче багряні корогви. Надзвичайне видовисько! Вогонь вихоплюється з усіх дахів, нічого не можна вдіяти, вітер аж свище, і коли він налітає на велетенські стоси сухого дерева, постає така спекота, що за сто кроків годі витримати. А посеред дворища стоїть іще бак, повний бензину.
— А хай йому грець!
— Питаюсь її, чи вона часом не збожеволіла — адже бак щомиті може злетіти в повітря. Та вона не слухає, біжить до своєї хати...
— Хто?
— Просто в хмару чаду й диму. Мулатка.
— А хай йому грець!
— І я... я за нею!
— Певне ж.
— Чому — певне ж? — питаюся я.— То було чисте божевілля, але раптом мені спало на думку, що, може, вона хоче врятувати дитину. Ніколи того не забуду, запевняю вас: стою я в тій хаті, а нагорі вже подекуди займаються гонтини. Якийсь старий негр бігає, наче мавпа, по димучому даху й силкується загасити вогонь сміховинною садовою кишкою, кожну гонтину зокрема, бо ширше струмінь води не сягає. Видно, що то марна справа; а в хаті такого диму, що задушитися можна. «Агов! — гукаю я.— Чуєте?» Аж бачу — стоїть вона, нерухома, безпорадна, руки опустила й тільки плаче. Молодесенька мулатка. Ото було на що подивитися, дорогий мій Кнобелю: гарна, як дикий звір, вісімнадцятирічна жінка... Решта все, звісно, старий мотлох, що його не варто й рятувати, матраци й посуд. Я так розлютився, що схопив її та як трусону!
— Нащо? — питає Кнобель.
— Вона мені заявляє, що я повинен рятувати холодник. «І гадки не маю!» — кричу я. А старий негр усе поливає дах садовою кишкою, аж нам на голови капає. «Чого тобі тут треба?» — питає вона. «Тебе!» — кричу я. Я хапаю її на оберемок, і вона осміхається, показуючи всі свої білі зуби. «Я маю чоловіка!» — каже вона. «Ну, гайда!» — кажу я. «А в тебе є машина?» — питається вона. Машин усюди повно, думаю я, і саме ту мить, як вона обіймає мене, щоб легше було її нести, завалюється дах. Іскри аж танцюють. Заношу її, немов поранену, до першої-ліпшої машини на дорозі й даю газу. То був Плімут. Власник його, мабуть, якийсь комівояжер, навіть не помітив, як ми проїжджали повз нього, всі витріщили очі на бак із бензином, що кожної хвилі міг вибухнути.
— А ви, пане Вайте, драла, ге?
Аж любо глянути, як Кнобель радіє, коли іншому комусь пощастить: просто сяє весь.
— Через чотири години ми сиділи над тихою затокою, що належала вже до Каліфорнії, і ловили рибу в такому місці, де нас ніхто не міг побачити. «Як тебе хоч звати?» — спитав я. «Флоренс!» — відповіла вона. Очі в неї були мов блекота, а шкіра — мов шоколад. «Джо вб’є тебе, якщо спіймає»,— мовила вона. Я тільки засміявся. «Ми ж маємо машину!» — й показав їй, як відчиняти мушлю, коли треба принади на рибу.
Нарешті Кнобеля гукають, і йому таки доводиться йти. Вже з в’язкою ключів, у руці він питає мене:
— І ви щось уловили?
— Ще б пак! — кажу я й широко розводжу руки.— Отакенну рибину!
Мій прокурор, єдина людина, якій я, майже не прикидаючись, можу звірити всю свою біду, прийшов до мене попрощатися: він їде зі своєю дружиною (що знову переказує мені вітання) на десятиденний відпочинок до Понтрезіни. Ми бажаємо один одному всього найкращого.