— Я твій приятель,— відповів я,— і намагався сказати тобі, що думаю про Юліку й про тебе, про вашу взаємну самоту. Оце й усе.
— І що ж ти думаєш? — Штіллер не піднімав голови зі спинки.
— Я вже тобі сказав.— Штіллер наче не пригадував моїх слів.— Ти її кохаєш?
— Ти справді так думаєш?
— Але сподіваєшся від свого кохання немов якогось чуда, а, мабуть, саме чуда й не виходить.
Я її кохаю?
— Так, хочеш того чи ні. Краще було б, коли б ти покохав когось іншого, я знаю. І вона теж знає! Може, Аню, чи як там звалася твоя полька в Іспанії, або Сибілу... Тільки Юліка не винна, що вона не та жінка, яку ти, може, зробив би щасливою.
— Ні, не винна.
— Ти кохаєш і не можеш зробити щасливою кохану істоту. Це й є твоя мука. Правдива мука, незалежна від нашого шанолюбства, бо людина теж трохи хотіла б погратися в пана бога, мати світ у власній кишені й чаклувати з життям. І, звісно, бажала б бути щаслива, якщо вона кохає... А так не завше буває.— Штіллер уже не всміхався, і я додав: — Ось як я міркую, і коли ти мене питаєш, що тобі робити...
Штіллер уже думав про щось інше.
— З осені! — мовив він, і губи йому затремтіли.— З осені вона вже знала. Нині мені сказав лікар. З осені! А я собі посвистував у своєму підвалі, ні про що не здогадуючись, ні про що... Що мені робити! — Він став гаряче боронитись від мене.— Я ж не можу доконати чуда!
— А хто від тебе вимагає чуда?
— Учора опівдні, коли я гадав, що вона помре... Рольфе, я плакав! А потім спитав себе, чи я хотів би ще раз пережити з нею все спочатку, коли б це могло її врятувати. І похитав головою. Я плакав. Вона ж чотирнадцять років день у день помирає побіч мене...
Мені було шкода Штіллера.
— Ти знаєш, що вона сама пішла до клініки? — спитав він.— Без мене.
— Як без тебе?
— Спакувала потрібні в клініці речі. Ми мали ще годину часу й не знали, про що говорити. Квітки нічого не допомогли б, я знаю. Та мене, бачиш, щось погнало в містечко. В Теріте не знайшлося нічого, що б їй сподобалось. Отже, далі, в Монтре! За сорок хвилин я був уже дома, рівно за сорок хвилин. Ну, а вона пішла сама до клініки! — Він силувано посміхнувся.— Може, ти, такий розважний, не побачиш у цьому нічого незвичайного!
— А ти що бачиш?
— Без мене! — сказав він.— Без мене! її, бач, це більше тішило, ніж квіти. Може, вона востаннє переступила цей поріг, і ніхто її не провів. О так, цей спогад перетриває всі квіти світу!
Мене його слова не переконали.
— Рольфе,— повів він далі,— вона лиха людина. Хтозна, може, я її зробив лихою. Тоді. А потім настає день, коли вже не можна повірити в кохання... Я прийшов запізно.
Штіллер підвівся. Здавалося, що він от-от упаде. Я взагалі не знав, що його тримає ще на ногах.
— Випий коньяку,— мовив він,— і підемо спати.— Проте не знайшов чарки, що стояла на нижній поличці, та й, мабуть, забув про неї. Він тримав пляшку в руці, заглиблений у думки.— Немає чужішої мені людини, як ця жінка! Я не хочу тобі набридати, Рольфе, але... це все лише слова: я буду вдячний, не чекатиму на чудо, на якусь іншу Юліку, тільки дякуватиму за кожен день, як вона вернеться ще раз до цієї оселі... тепер, так, тепер, як вона лежить у клініці, а я не можу ні спати, ні не спати зі страху, що ми надто пізно похопилися, тепер, Рольфе...— Він був такий знеможений, що сперся на підвіконня й говорив, як дитина, нажахана поганим сном.— А коли вона знову сяде там, а я тут...— Він і досі тримав пляшку в руці й дивився в глиб кімнати на два порожні стільці.— Що тоді? — запитав він сам себе, потім мене: — Що тоді, Рольфе, що? Чи мені розвіятися з димом, щоб не бути їй тягарем? Чи постити, поки вона дасть мені знак, показати їй, що так можна й померти з голоду? Чи що?
— Слухай, Штіллере,— відповів я,— вже не буде так, як було. Для тебе. Не буде, хоч би навіть Юліка ніколи не змінилася. Вчора опівдні ти думав, що вона помре...
Збагнувши, куди я веду, він мене перебив:
— Я знаю, що ти маєш на думці.— Йому стало недобре. Я мовчав,— Скільки я вже планів складав, скільки заприсягався! — озвався нарешті він.— Що буде, як вона знову сидітиме там, а я тут? Я ж поволі пізнаю себе. Я слабкий.
— Якщо ти знаєш, що слабкий, то це вже багато, Може, ти вперше це збагнув. Учора опівдні, як думав, що вона помре. Ти казав, що часом ненавидиш її. Тому, що вона теж слабка й нещасна? Що не може дати того, чого тобі треба? Напевне. А її кохання таке потрібне тобі. Як нічиє інше. Бувають речі, дуже потрібні нам, Штіллере, та все одно ми не можемо спромогтися на них. Чому ж Юліка мала на все спромогтися? Ти й досі обожнюєш її чи кохаєш?
Штіллер не перебивав мене.
— Ну добре,— озвався він,— але подивімось на речі практично: вона там, а я тут,— що мені робити? Цілком практично! — Він позирнув на мене.— Бачиш, Рольфе, і ти не знаєш, що відповісти.— Він наче тішився, що я не можу йому нічого порадити.
— Ти вже далеко зайшов,— мовив я,— часто мені здається, що тобі треба ще тільки раз ступити...
— І в цій хаті буде весілля, так?
— І ти більше не сподіватимешся, що Юліка визволить тебе від твоєї долі, чи навпаки,— ось що я маю на увазі. Ти знаєш, що це означає практично.
— Ні.
— Не буде ніякої зміни, ви житимете разом, ти — зі своєю роботою в підвалі, вона — з однією легенею, як бог дасть. Єдина різниця: ви вже не будете мучитись день у день облудною сподіванкою, що можна змінити іншу людину чи самого себе зарозумілою безнадійністю... Практично ви навчитесь молитися одне за одного.— Штіллер підвівся.— Так,— закінчив я,— це, властиво, все, що я можу тобі сказати.
Штіллер поставив пляшку на столик і глянув на мене. На обличчі йому знову з’явилася та сама непевна усмішка.
— Треба вміти молитися,— тільки й сказав він і надовго замовк...
Потім, по роках, я часто міркував, як мав вестися тієї ночі, несподівано поставлений перед завданням, що перевершувало можливості приязні. Коли Штіллер вийшов з кімнати, щоб нарешті виблювати, я лишився цілком безпорадний. Відчував своє безсилля, бо хоч що б сказав, то висловив би тільки свою власну думку. У найкращому разі, я виявляв товариську твердість, коли виставлений на спит приятель пробував ухилятися... Я випив чарку коньяку, і як Штіллер повернувся десь хвилин за десять, на жаль, зачепивши щось у темних сінях і наробивши гуркоту, то застав мене з порожньою чаркою в руці.
— Ну як? — спитав я. Штіллер лише кивнув головою: очевидно, він виблював і вмився. Обличчя в нього було зелене, очі запалені.
Мені здавалося, що він не хотів повертатися до нашої перерваної розмови. Щоб піти спати, нам ще треба було перекинутися лише кількома затертими підбадьорливими словами: завтра, мовляв, знову день буде абощо. Вибило пів на третю. Звісно, ми обидва подумали про клініку. Там час був важливий, а не тут. Я мимоволі уявив собі палату хворої. Перед білим ліжком сидить чергова сестра і мацає живчик: будемо сподіватися, що не доведеться кликати лікаря... Уперше мене охопив страх. Я позирнув на телефон на скрині, що кожної миті міг задзвонити,— адже могло статися найгірше. Я згадав, що ввечері Штіллера не пустили до палати.
— Про що ти думаєш? — спитав Штіллер.
Треба було щось відповідати йому.
— Тепер тобі досить бути розважним,— мовив я,— не вигадувати ніяких химер. Ти її кохаєш. Почав кохати, і Юліка ще не померла, ще все можливе...
Мені було трохи соромно, та саме такі слова наче його заспокоювали.
— У тебе є ще цигарки? — спитав Штіллер, аби тільки не йти спати й не лишатись самому. Я був у піжамі й не мав цигарок.— Твоя дружина, мабуть, не може заснути,— мовив Штіллер.— Я кохав твою дружину... я й досі її кохаю,— додав він задля годиться,— але ти й сам знаєш.— Він дедалі надовше замовкав.— Та облиш їх,— буркнув він, коли я став трохи відсувати порожні пляшки, щоб він не спіткнувся об них і знову не наробив гуркоту.— Чи, може, гадаєш, що я взагалі ніколи не кохав? — невпевнено спитав Штіллер.— Взагалі не кохав? — На його обличчя дедалі виразніше лягала втома.— Аби мені тільки не це страшне безсоння,— мовив він, наче наміряючись іти.