— Тобі треба спочити. Завтра о дев’ятій ти її побачиш...
Його цигарки, коробка з блакитними косариками на обгортці, лежали побіч фотеля на килимі.
— Дякую,— мовив Штіллер, як я подав йому коробку, і встромив одну цигарку між губи, тоді вийняв її, хоч я тримав у руці запаленого сірника, й проказав: — Завтра о дев’ятій я її побачу!..— Потім жадібно затягся.— Ти ж не думаєш, що вона помре, правда?
Я необережно відповів:
— Доки не дзвонить телефон, нема чого турбуватися.— Що вже сказано, те сказано, я не міг забрати назад свої нерозважні слова, що знову збудили його страх. Штіллер дивився на чорний телефон, тому довелося говорити далі: — Треба бути готовому до того, що Юліка колись помре, рано чи пізно. Як і всі ми. Треба бути готовому до всього.— Штіллер мовчки курив. Я довго здогадувався, що він думає. Нарешті він кинув цигарку в коминок чи десь додолу біля нього, вже справді наміряючись іти. Я змерз, коминок погас, а дров більше не було.— Може, все-таки добре,— знову бовкнув я порожню фразу,— що ми побалакали...
Штіллер непевно кивнув головою. Він і далі сидів на скрині й спирався на неї руками, немовби чекав, поки до нього повернеться снага.
— Бачиш, насправді я дійшов до того місця, від якого два роки тому починав, ані на крок далі! Знову змарновано два роки. Я не хочу набридати тобі, Рольфе, але...— Побачивши, що я тремчу, він швидко сказав: — Наше життя вийшло б! Без чуда, думаю, вийшло б: я й вона, такі, як ми вже є... тоді ні! Але тепер, два роки тому, вийшло б. Уперше, тепер і тут...— Штіллер не хотів плакати, він підвівся, ковтаючи сльози.— Нині вранці в лікарні... ні, це ж було вчора...— Сльози текли по скривленому плачем обличчі.— Вийшло б...— знову почав він, але не докінчив.
— І вийде, ось побачиш, вийде.
Далі було щось дивне: якусь хвилину ми обидва велися так, наче Штіллер не плакав. Він стояв серед кімнати, тримаючи руки в кишенях, не здатний і слова вимовити. Я бачив його спину, а не обличчя, знав, що Штіллер плаче й за сльозами не чує нічого, щось казав про його нотатки, аби тільки не бути німим глядачем.
— У кожному разі, основне ти знаєш,— між іншим сказав я,— що ніщо не вирішується, коли, наприклад, людина пускає собі кулю в лоба. Хто може описати, що пережив самовбивця! Але ти знаєш, хоч і важко собі таке уявити. Очевидно, ти маєш смішне уявлення про те, що означає бути релігійним, мабуть, гадаєш, що як людина вірить, то вона мудра, врятована і так далі. А ти не почуваєшся певним, тож не віриш, що ти маєш віру. Правда ж? Ти не можеш собі уявити бога, отже, переконуєш себе, що ніколи його не знав...— Штіллер наче радий був, що я не мовчу.— Наскільки я знаю твоє життя, ти завше відкидав усе тому, що не був певний. Ти не втілення правди. Ти людина і часто готовий відмовитися від неправди, непевний бувши. А чи ж не означає де, Штіллере, що ти віриш у правду? У правду, що її не можна ані змінити, ані знищити, бо вона — саме життя.
Дзигарі в сінях почали шурхотіти, як завше, коли мали вибити годину: була третя.
— У твоїх нотатках мене вразило,— вів я далі, аби не мовчати,— що ти весь час намагався прийняти себе самого, не приймаючи чогось такого, як бог. І ось виявляється, що це річ неможлива. Бог — це сила, яка може тобі помогти справді прийняти себе. Все це ти пізнав на досвіді! А попри все кажеш, що не вмієш молитися; і пишеш також. Ти чіпляєшся за своє безсилля, яке вважаєш за свою особистість, а тим часом добре знаєш, що то безсилля,— і все тільки з упертості, що ти не сильний. Хіба ні? — Звісно, Штіллер не відповів,— Ти гадаєш, що треба себе перемогти, а то щось буде не гаразд. Ти не хотів шахрувати. Тебе вражає, що самому доводиться молити бога, щоб він дав тобі віру, а тоді лякаєшся, що просто вигадав його собі...
Я ще довго говорив, та врешті замовк. Як уже сказано, я не сподівався, що Штіллер мене слухав, говорив тільки, щоб не бути німим глядачем, коли він плакав, його думки блукали десь-інде.
— Її обличчя...— нараз сказав він,— то зовсім не її обличчя, Рольфе, то ніколи не було її обличчя!..
Далі він не міг говорити. Тільки плакав. Я ніколи ще не бачив, щоб чоловік так плакав. Він стояв випростаний і тримав руки в кишенях. Я не вийшов з кімнати, моя присутність уже нічого не важила... Ту мить я силкувався пригадати Юлічине обличчя, але бачив тільки маску з минулої осені, що вже не була обличчям, хлипання, застиглий, розтулений рот і два маленькі,, теж застиглі, кулачки на колінах, німе тремтіння сліпого тіла, сповненого смертельного жаху; але я не хотів собі тепер того згадувати. Я вирішив теж піти вранці до клініки побачити Юліку, хоча б на хвилину.
— Кажи щось,— попросив Штіллер, коли, виснажений плачем, нарешті знову мене завважив.
— Усе, що я міг сказати, я вже сказав: Юліка не померла, і ти її кохаєш.
Штіллер глянув на мене так, наче я йому щось відкрив. Він ще нетвердо стояв на ногах, в очах блищали сльози, але, здавалось, цілком витверезився. Він казав щось про нашу приязнь, про мою добрість, подякував, що я знову пробув із ним майже цілу ніч, тоді потер себе по восковому чолі.
— Якщо тобі болить голова то в мене нагорі є сарідон.
Цих моїх слів він уже не чув.
— Ти маєш слушність,— кілька разів проказав він,— завтра о дев’ятій я її побачу...— Нарешті ми дійшли до порога. Я був смертельно стомлений. Штіллер погасив люстру, що заливала кімнату бляклим світлом.— Молися замість мене, щоб вона не померла,— сказав він, і несподівано ми опинилися в темряві: Штіллер забув спочатку ввімкнути світло в сінях.— Я її кохаю...— почув іще я. Нарешті я знайшов вимикач, і ми подали один одному руку. Штіллер захотів ще вийти в садок.— Мені треба на повітря,— мовив він,— я просто забагато випив.— Він був дуже спокійний.
Другого ранку, у великодній понеділок, ми з дружиною зійшли вниз десь біля дев’ятої. Наш сніданок стояв уже на столі коло відчиненого вікна: кава під ковпаком, два накриття, не забуто ані сільниці, ані попільнички. Яйця некруто — Сибілине з написом, що варилося воно три хвилини,— і грінки під серветкою були ще теплі; наш приятель, мабуть, чув, як ми вмивалися, і десь недавно вийшов з дому. Моя дружина чула вночі гуркіт, однак знала лиш те, що ми довго розмовляли. Звісно, ми гадали, що Штіллер уже в клініці. Ми сиділи коло столу, сонце вигравало на посуді, за блакитним, як незабудь, Женевським озером перед нами відслонявся чудовий краєвид на Савойські Альпи, і наша довга нічна розмова видалася мені майже сном, не пов’язаним із реальністю ясного дня. Сподіваючись, що з клініки знову надійде втішна звістка, ми поклали собі поїхати у вівторок до Шебра, Івердона, Мюртана чи Ноєнбурга, а потім пробути ще день на острові Святого Петра. Година була чудова. В сусідньому садку цвіли вже магнолії в усій своїй пишноті, яскріли жовті китиці форситії, що звисали через огорожу, криваво-червоний фунікулер з’їжджав порожній униз поміж зелені узбіччя, вкриті первоцвітом, і піднімався повний людей, що вибралися на прогулянку. То був просто дитячий строкатий світ з усім тим, що притаманне Великодневі: пташки, щебетали, аж виляски йшли, по воді в напрямку Шільонського замка плинув білий катер, десь далеко грав святковий духовий оркестр, гуркотів потяг. Штіллер застав нас коло сніданку. Наше сквапне трохи боязке запитання: «Ну як?» — звісно, стосувалося пані Юліки; та виявилося, що наш приятель повертався не з клініки, а з свого підвалу. Штіллер зовсім не спав — очевидно, кінець ночі пробув у садку, а рано-вранці подався до своєї гончарні. Певне ж, він був блідий і невиспаний, а також неголений. Чому він не пішов на дев’яту годину до клініки, я не знаю. Може, боявся? Начебто переконаний, що Юліка має скоро вийти з клініки, Штіллер говорив про щось інше. Навіть не зателефонував туди. Попросив, щоб я поїхав і сказав дружині, що він буде десь біля одинадцятої. Причини, що їх він називав, були зовсім не переконливі. Йому, бач, треба ще поголитися! Потім ми почули, що якась важлива особа переїздом хоче поглянути на його кераміку і прийде о десятій. То була правда, але недостатня підстава, щоб не їхати до клініки. Може, Штіллер, від якого відгонило ще алкоголем, соромився з’явитись коло ліжка хворої? Він явно тримався здалеку також від моєї дружини.