— Від мене смердить,— казав він.
Та правдивий чи уявний дух вина не заважав йому зателефонувати, проте Штіллер не хотів. Я не міг його присилувати. Врешті ми з дружиною поїхали самі у Валь-Мон. Вона лишилася в машині: відвідини могли бути хіба що дуже короткі, коли взагалі до хворої пустять когось, крім найближчих родичів. Я справді відчував потребу бодай побачити пані Юліку, поки ми поїдемо далі. Уже в приймальні я миттю збагнув, що сталося. В сонячному коридорі, де перед дверима стояли вази на квіти й де сновигали мовчазні сестри, мені довелося ще чекати сповнені тривоги п’ятнадцять хвилин, поки молодий лікар повідомив, що вона померла. На мою настійливу вимогу мені пообіцяли, що пана Штіллера не повідомлять про це телефоном. Смерть сталася півгодини тому, цілком несподівано для лікаря. Я ще попросив дозволу побачити пані Штіллер, але мені відмовили. Її вже винесено з палати. Та потім моє обличчя — мабуть, я плакав — переконало лікаря; чи, може, моє посвідчення? В кожному разі, старшій сестрі звелено провести мене до небіжки.
«Коси в неї руді, навіть дуже руді, за нинішньою модою, але не як шипшинове варення, а радше як сухий порошок вохри. Дуже оригінальні. До того ж вельми приємний колір шкіри: алебастр, а по ньому ластовиння. Теж дуже оригінальний, проте гарний. А очі? Я б сказав; блискучі, ніби пойняті сльозою, блакитняво-зелені, немов зріз віконного скла. На жаль, брови вона підголює так, що лишаються тільки тонесенькі смужки, через те її обличчя набуває витончено-суворого виразу, але й стає трохи схожим на маску, наче на ньому застиг подив. Дуже шляхетна лінія носа, особливо збоку, дуже чутливі ніздрі. Губи, як на мій смак, трохи затонкі, не те щоб нечутливі, але ту чутливість треба спершу збудити. Її розпущені коси чудові — духмяні, легкі, як шовк. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. Я розглядав її, немов якусь річ, просто як жінку, якусь чужу, невідому жінку...» Саме така лежала вона на смертному ложі, і мене раптом пойняло жахливе почуття, що Штіллер від самого початку бачив її тільки мертвою. І вперше зародилася в мені глибока, безоглядна певність його провини, що її не могло стерти жадне людське слово.
Нам залишилося ще переказати тяжку звістку нашому приятелеві. Не треба було багато слів: Штіллер знав. Із клініки, хоч відколи ми її лишили, минула майже година, не телефонували; але, побачивши мене, він усе зрозумів і, здається, навіть сам вимовив звістку. Не скажу, що він був спокійний, бо то був страхітливий спокій причинної людини. Потім я довго чекав на Штіллера, щоб відвезти його у Валь-Мон. Він пішов до своєї кімнати по піджак, як нам сказав. Ми взагалі нічого не чули, ані ходи, ані хлипання, тільки щебет пташок надворі, і моя дружина вже стала боятися, щоб наш приятель чогось собі не заподіяв. Я не повірив у це ані на мить, але піднявся нагору, а що він і досі не виходив, то постукав у двері. Не почувши відповіді, я зайшов. Штіллер стояв посеред кімнати, тримаючи за своїм звичаєм руки в кишенях.
— Зараз іду,— сказав він.
Я відвіз його до клініки й зачекав надворі в машині. Небіжка справляла набагато сильніше враження, аніж колишня, жива Юліка: це був образ істоти, що її вже нема, що її свого часу ніхто не впізнав, а надто той, хто боровся за неї своїм людським коханням. Штіллер повернувся за п’ятнадцять хвилин і сів коло мене в машину.
— Вона гарна,— мовив він.
Я подовжив свою відпустку і, як моя дружина поїхала, ще на кілька днів залишився в Гліоні, щоб узяти на себе весь клопіт, пов’язаний із похороном. До речі, я не відчував, що Штіллерові мене треба, і до розмови більше не дійшло. Медичний бік справи його не цікавив, а більше не було про що говорити; все вже вирішилося. Ввечері після скромного похорону на чужому цвинтарі, як я вже мав їхати, Штіллер працював у підвалі, принаймні намагався працювати. Він провів мене до залізної хвіртки зі смішною табличкою, не помічаючи, що я кілька разів простягав йому руку на прощання. Опісля ми часом бачилися; він уже не телефонував мені вночі, листи приходили не часто і були короткі. Штіллер залишився в Гліоні й жив сам.
Післямова
«Коли люди, що дістали таку ж, як я, освіту, вимовляють ті самі слова, що і я, люблять ті самі книги, вірші, ту саму музику, ті самі картини,— коли ці люди не уникли, небезпеки перетворитися на звірів і чинити таке, на що, як ми вважали, наші сучасники... абсолютно не здатні, то де гарантія, що цього уникну я?» — так запитує у своєму «Щоденнику» (1946—1949) Макс Фріш. І його сумніви слушні. Вони — наслідок трагічного досвіду, неупередженого спостереження світу, що оточує письменника.
Щоправда, ці міркування, в їхньому, так би мовити, загальному значенні, не нові. І вони можуть навіть при нагоді правити за доказ на користь резигнації, примирення із злом. Не судіть, мовляв, то й вас не судитимуть... Все залежить від обставин... «Ми живемо в світі,— писав Камю,— де треба вибирати: стати жертвою чи катом. Вибір цей не простий. Мені завше здавалося, що, власне, немає катів, а є самі жертви. У кінцевому підсумку, звичайно».
Фріш, проте, не згоджується з цим навіть «у кінцевому підсумку». Йому замало лише констатувати, буцімто світ абсурдний, а людина — попри весь її героїзм — безсила. Фріш хоче зрозуміти, звідки беруться кати. І він хоче боротися з ними.
«Наш шаблон митця,— каже Фріш,— „.митець як аутсайдер, і не тому, що він прагне інакшого людського суспільства, а просто тому, що людське суспільство митця не обходить. Анітрохи не обходить, отож і змінювати його не треба...»
І Фріш це рішуче заперечує:
«Хто не втручається в політику, той уже прийняв політичне рішення, якого хотів уникнути: він служить владущій партії».
Фріш насамперед — заперечник, критик, викривач. Але, на відміну від багатьох інших письменників сучасного Заходу, є в нього і своя позитивна програма:
«Мета — це суспільство, яке не перетворює дух на аутсайдера, на мученика чи на придворного блазня, і лиш тому нам треба бути аутсайдерами в своєму суспільстві, оскільки воно ще не суспільство...
Терпимість до людини. Але не до грошей.
Вірність суспільству майбутнього: причому для цієї вірності байдуже, чи доживемо ми самі до такого суспільства. Близькість чи віддаленість мети, доки вона лишається для нас бажаною, нічого не змінює в напрямку».
Однак при всьому тому Фріш скоріше мрійник, романтичний мораліст, аніж прихильник певної політичної лінії. Швейцарський критик Ганс Бендігер сказав про Фіша: «Він — Гамлет, якому будь-яка держава видалася б в’язницею».
В цьому є частка істини. Але тільки частка.
Макс Фріш народився 15 травня 1911 року в Цюріху. Батько його був архітектор, мати — колишня гувернантка у поміщицькому маєтку під Харковом. Два роки Фріш студіював германістику в Цюріхському університеті, але батькова смерть змушує його кинути навчання, і він стає журналістом.
Писати Фріш почав порівняно рано. 1934 року вийшов перший його роман «Юрг Райгарт», 1937 — «Відповідь з тиші». Однак невдовзі Фріш зневірився у своєму письменницькому хисті, дав зарік більше не братися за перо і; скориставшись із щасливої нагоди, вступив на архітектурний факультет Вищої технічної школи в Цюріху. Але витримки йому стало лише на два роки. Почалася Друга світова війна, Фріш був призваний до армії і служив на кордоні артилеристом. Там він знову почав писати. То був щоденник, надрукований 1940 року під назвою «Сторінки з речового мішка». А слідом за ним з’явився роман «J’adore ce qui me brûle, або Важкі люди».
Однак технічну школу Фріш закінчив і кілька років сполучав роботу архітектора з літературною діяльністю. У ті роки Фріш пише майже самі п’єси: «Санта Крус» (1944), «І ось вони знову співають» (1945), «Китайський мур» (1946), «Коли закінчилась війна» (1948), «Граф Едерлянд» (1950), «Дон-Жуан, або Любов до геометрії» (1952). «Пан Бідерман та палії» (1956), «Андорра» (1961).
Поступово до Фріша приходить слава, а разом з нею й літературні премії. Він стає письменником-професіоналом. У 1951 році Фріш їде до Сполучених Штатів Америки та Мексіки, а згодом — до Західної Німеччини, Іспанії, Греції. Але, мабуть, не випадково подорожує Макс Фріш і по країнах «іншого світу» — по Чехословаччині й Польші, по східній частині Німеччини. В серпні 1948 року він брав участь у роботі Вроцлавського конгресу захисників миру.