Євген Федоровський
«ШТУРМФОГЕЛЬ» БЕЗ СВАСТИКИ
Пригодницька повість
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклав з російської Микола Якубенко
Малював Б. Доль
Перекладено за виданням: Евгений Федоровский, «Штурмфогель» без свастики, «Детская литература», Москва, 1971.
ПРОЛОГ
Крем'янистою дорогою Кастілії йшла військова вантажна машина з німецькими льотчиками. Вони поверталися з Валенсії, де відбували короткочасну відпустку. Бадьорі, засмаглі, молоді, вони горлали «Любу пташку» й неохоче урвали пісню, коли побачили на дорозі молодика з піднятою рукою. Водій загальмував. У хлопця було типове обличчя мешканця півночі — білявий, ясноокий, з веснянками на тонкому, прямому носі. Він був одягнений у напіввійськовий френч, солдатські штани. За спиною теліпався ранець з рудої телячої шкіри, що їх носять баварські гірські стрільці.
Упізнавши співвітчизника, льотчики вхопили його за руки й легко втягли до себе в кузов. Виявилося, молодик їхав у ту ж частину до Мельдерса[1], куди прямували й льотчики.
Аеродром, що курів од спеки, був майже безлюдний. Винищувачі вилетіли на завдання. Солдати-марокканці з аеродромної охорони пекли на розжареному камінні просяні коржі й ліниво відганяли великих зелених мух. Трохи далі біля бочок з водою юрмилися техніки. Вони охолоджували воду, кидаючи в бочку покриті інеєм балони із стиснутим повітрям. Коли хто-небудь занурювався у воду, то відразу вискакував, наче ошпарений окропом.
Новачок підійшов до довгого, в зморшках механіка, який завзято розтирав рушником руді груди. Механікові було близько сорока років. Чимось він скидався на Жана Габена, який уже завойовував славу на екранах Європи.
Очевидно, новачок зацікавив механіка.
— Прийміть душ, вода холодна, як у Шпрее, — порадив він. — Ви одразу відчуєте себе ангелом.
Новачок заперечливо похитав головою.
— Ви до нас?
— Так. Направлений після школи Лілієнталя.
— О, туди не кожен міг потрапити! — Механік свиснув і прискіпливо оглянув молодика. — Я знав декого із школи Лілієнталя: всі синки багатих татусів, які з набитими гаманцями.
— Мої батьки загинули на пароплаві «Вітторіо», коли пливли до Америки.
— У двадцять восьмому?
— Ви чули про катастрофу?
— Аякже! Про це писали всі газети. Вони були комівояжери?
— Ні. Шукачі щастя.
Механік помовчав, думаючи про щось своє, а тоді глухувато мовив:
— Тоді багато хто щастя шукав… Механік простяг жилаву руку:
— Мене звуть Карл Гехорсман…
— Пауль Піхт.
— Ви були в Коссовські?
— Я тільки-но приїхав.
— Начальник таємної служби. Коли нема командира, заступає його. Он його намет…
Підійшовши до плямистого камуфльованого намету, молодик відкинув запону і виструнчився перед високим, середнього віку капітаном, у якого вздовж скроні до вилиці червонів глибокий рубець. Коссовські умлівав од спеки, його тонка бязева сорочка потемніла від поту.
Хлопець вийняв на розкладний столик свої документи й запитав:
— Очевидно, вас про мене повідомили?
Коссовські промовчав. Він довго розглядав документи і нарешті відхилився на спинку стільця, його зеленаві, глибоко посаджені очі вп'ялися в обличчя прибулого:
— Рекомендації у вас вагомі… Але чому вам закортіло потрапити саме до Іспанії?
— Хочеться дізнатись, на що я здатний, пане Коссовські.
— Розумію. А от, як ви в сімнадцять років навчилися літати на бойових літаках, не збагну.
— Коли у вас у кишені ані пфеніга, і вдома нікого не лишилося, і ви в якійсь дірі у Швеції…
— Там ви стали особистим механіком Удета?
— Так. Він і ввів мене до школи Лілієнталя.
— Чому ж ви не зосталися з Удетом?
— Хочу заробити офіцерське звання на фронті!
— Чудова відповідь, — сухувато промовив Коссовські.
Він знову втупився в документи. Покрутив у руках диплом про закінчення льотної школи. Він не звик довірятися першому враженню.
— Двадцять два роки… — задумливо промовив Коссовські і раптом різко опустив руку з дипломом на столик, аж той жалібно рипнув. — Ідіть. Я подумаю про ваше призначення.
Коссовські встав, пропустив новачка вперед і теж вийшов з намету. На аеродром поверталися винищувачі. Вони виткнулись із-за невисоких пагорбів. Ішли врозбрід. Двокрилі «хейнкелі», схожі на хрущів. Розганяючись на планеруванні, вони заходили на посадку й, приземляючись, робили «козла»[2].
1
2