А вже через два дні Вайдеман дивився хронікальний фільм, що педантично розповідав про загибель однієї з найстаріших європейських столиць. Кадр, що зафіксував ескадру бомбардувальників Хе-111 над палаючою Варшавою, став рекламним плакатом фірми «Ернст Хейнкель АГ».
Командирові сьомого загону четвертого повітряного флоту не було чого робити в Польщі.
В купе поїзда Варшава — Берлін Вайдеман побачив нудьгуючого фельдфебеля. Той дивився у вікно на голі осінні поля, на промоклі невеличкі села з гостроверхими дахами костьолів.
Фельдфебелеві було років тридцять. Вайдеман звернув увагу на його посивілу голову. «Білий як пудель», — подумав Вайдеман, закидаючи валізу на полицю.
Фельдфебель схопився перед офіцером, клацнув закаблуками.
— Еріх Хайдте, — першим відрекомендувався він, як 1 належало за статутом.
— Фронтовик? — запитав Вайдеман, задоволений службовою запопадливістю фельдфебеля.
— Стрілок-радист на «дорньє», пане капітане.
— Відвоювалися?
— Дістав відпустку й медаль на додачу. За геройську кампанію.
— Сьогодні ми всі герої. Задавили поляків, — усміхнувся Вайдеман. — Приїдемо додому в ореолі слави. З закривавленими мечами. — Він проспівав кілька тактів з вагнерівського маршу: — Трум-бум-бум-бум.
— Наш командир розігнав польський ескадрон, як куріпок. Весь екіпаж дістав відпустку.
Відверта похвальба не сподобалась Вайдеманові.
— Дружина буде рада, — сухо зауважив він.
— Бурлака. Зосталася лише сестра Ютта, — відповів фельдфебель, дістаючи із внутрішньої кишені френча аматорський знімок і простягуючи його Вайдеманові.
Із знімка на Вайдемана пильно дивилася довгокоса дівчина в чорному светрі.
— Гарний знімок, — сказав Вайдеман.
— Сам робив. У мене до фотографії пристрасть. Розіб'ємо Англію, куплю собі пристойне фотоательє…
Поїзд з гуркотом помчав через Одер. До купе зайшов провідник-німець, який змінив поляка. Провідник підняв руку в нацистському привітанні й оголосив:
— Кордон рейху! — І тут же квапливо додав: — Колишній кордон рейху.
Здається, чи не першою людиною, яку Вайдеман побачив на берлінському вокзалі, був оберштурмфюрер Вальтер Зейц. Із Зейцем доля звела його ще десять років тому в Швеції. Обидва були запальні, молоді, безтурботні, й самотні. Обидва не знали ні батьківської опіки, ні батьківської любові. В кишенях рідко дзвеніли крони, але життя після берлінської дорожнечі все ж здавалося ситим і приємним.
Вайдеман працював у складальній майстерні — філіалі заводу Юнкерса в Упсалі — й ладен був здійнятися в повітря в будь-якій домовині: аби тільки платили. Зейц сидів у конторі — вивчав рекламації, що інколи надходили із шведського міністерства транспорту, й заодно допомагав заїжджим німцям улаштовувати різні комерційні й не зовсім комерційні справи.
Третім у їхній парубоцькій компанії був Пауль Піхт, мабуть, найенергійніший і найпронозливіший. Піхт дбав про кар'єру, коли Вальтер і Альберт не думали ні про що, крім дівчаток. Наскладавши трохи грошей, Піхт усі їх, не моргнувши оком, спритно сунув шеф-інженерові, й той призначив його головним механіком авіамайстерні. А коли до Швеції на гастролі прилетів прославлений Удет, Піхт першим збагнув, де можна поживитися. Він мив, чистив і шкріб літак Удета, як свій власний мотоцикл, а коли мотор чомусь закапризував і виступи могли зірватися, він двадцять годин порпався в двигуні, поки все не відрегулював. І головне, відмовився од платні. Вдав, що старався лише з любові до найкращого німецького льотчика. І не прогадав. Удет узяв його з собою особистим механіком.
Зейц і Вайдеман довго ще залишалися в Швеції, поки фюрер не кинув заклик синам фатерланду: «Німці, гуртуйтеся!»
Тепер уже пощастило Зейцу. Один із його давніх клієнтів був ухожий до Гейдріха. Зейца взяли до училища СС. А Вайдеман потрапив до льотної школи в Дрездені. Звідти в Іспанію у винищувальний загін Мельдерса.
— Ну, а де ти тепер? — запитав Вайдеман, коли приятелі зайшли до кафе на привокзальному майдані й сіли за столик.
— Я працюю в Мессершмітта, — скромно відповів Зейц. — Стаю провінціалом.
Йому не хотілося втаємничувати Альберта в свої справи.
— Одружився?
— Один як палець, — удавано зітхнув Зейц. — Мабуть, не судилося… А ти?
— Та ж історія. Гарнізонне життя не сприяє влаштуванню сімейних вогнищ. Ти бачив Пауля Піхта? — несподівано запитав Вайдеман.
— Ви ж разом довго воювали в Іспанії! Я там пробув зовсім небагато.