О п'ятій годині тридцять хвилин того ж дня танкова група Клейста ринула через Люксембург та Арденни на Седан та Ам'єн до Ла-Маншу. Група армії фон Бока вторглася в Голландію й Бельгію, відвертаючи на себе основні сили французів. Група армії фон Лееба вдарила по лінії Мажіно.
Через сім днів прем'єр-міністр Франції маршал Петен попросив перемир'я. Воно було підписане в тому самому Комп'єнському лісі в навмисне привезеному сюди за розпорядженням Гітлера салон-вагоні маршала Фоша, в якому здійснювалася церемонія підписання перемир'я в 1918 році.
… Повіяло теплом. З аеродрому в Ле-Бурже Пауль Піхт, який прилетів з генералом Удетом на парад з нагоди перемоги над Францією, відразу ж поїхав у центр Парижа. Він зупинив машину на набережній Сени, недалеко від Ейфелевої вежі. В Парижі він був усього раз, невдовзі після війни в Іспанії. Але він так багато знав про це місто, що все здавалося давно знайомим — і незчисленні кафе, де безтурботні й галасливі французи гаяли час за чашкою кави чи пляшкою дешевого кислого вина, і каштани, посаджені вздовж широких тротуарів, і запах мигдалю, й заводик великого авіатора Блеріо на березі Сени, і величезне підземелля Пантеону, освітлене голубим світлом, з могилами Вольтера й Руссо, Робесп'єра й Жореса, і собор Паризької богоматері з химерами, які злостиво й сумно дивилися з висоти на рухливий густий натовп.
Піхт удивлявся в обличчя, що мелькали перед ним. Ні, парижани лишилися парижанами. Війна неначе пройшла повз них. Він ступив на підйомник Ейфелевої вежі й наказав служителеві підняти його вгору. Коли він зійшов з ліфта на балкон, то почув завивання висотних вітрів. Паризьке небо мовби сердилося на чужаків із войовничої північної країни. Вежа розгойдувалася. Місто й далекі околиці здавалися хисткими, нестійкими, як і підлога, вичовгана мільйонами ніг.
На верхній балкон вежі піднялася група офіцерів. Серед них Піхт побачив Коссовські й начальника відділу «Форшунгсамту» Евальда фон Регенбаха.
— А де ж ваш всемогутній шеф? — потискуючи руку Піхтові, промовив Регенбах.
— Він поїхав з Мільхом у штаб-квартиру фюрера. — Хіба фюрер уже в Парижі?
— Ні, але його чекають з години на годину.
— До речі, Паулю, — втрутився Коссовські, — ти не бачив Вайдемана? Він теж буде на параді, і Зейц.
— От уже справді збираються давні друзі, — усміхнувся Піхт.
— Ти де зупинився?
— В «Тюдорі». Там відвели генерал-директорові апартаменти.
— Он як! — скрикнув Коссовські. — Ми теж там зупинились. І Вайдеман, і Зейц…
У небі почувся гул моторів. Над Парижем у супроводі «месершмітів» пролетів тримоторний «юнкере». Він заклав віраж, зробив коло, неначе накинувши зашморг на галасливе й безтурботне місто. Це летів Гітлер.
— Скажіть, Коссовські, що ви думаєте про Удета і його оточення? — запитав Регенбах, коли Піхт, попрощавшись, спустився вниз. — Здається, генерал багато п'є і помітно подурнішав.
— При всій відвертості, навіть п'яний, Удет не скаже й не зробить нічого компрометуючого. Він абсолютно лояльний.
— Можливо, можливо, капітане. Але мене цікавить не генерал, а його розумний ад'ютант. Ви, я помітив, особисто знайомі з Піхтом? Розкажіть мені про нього. Давно хотів пошукати в картотеці, але зараз вирішив, що ваш проникливий розум, Коссовські, відкриє мені біль» ше, ніж будь-які характеристики. Ви друзі?
— Ми зустрічалися в Іспанії. Там Піхт воював разом з відомим вам Мельдерсом і Вайдеманом. Там і відзначений Залізним хрестом.
— Хоробро воював?
— Не бачив. Адже я в боях не брав участі. А за їхніми словами, вони всі орли. Як ви зауважили, Піхт винятково приємна в спілкуванні людина, 3 тими, хто йому корисний. Із сторонніми й підлеглими він різкий, навіть, мабуть, нахабний. Втім, нахабність імпонує деяким політикам, як розв'язність — дамам.
— Одружений?
— Холостяк.
— Батьки живі?
— Вихованець сирітського будинку в Бремені. Його батьки загинули на пароплаві «Вітторіо» в двадцять восьмому.
— Ви цікавилися списками пасажирів?
— Звичайно. Серед пасажирів були Якоб та Елеонора Піхти.
— З Удетом він познайомився в Іспанії?
— Ні. В Стокгольмі, коли Удет був на гастролях у Швеції. Удет узяв Піхта до себе механіком, увів до клубу Лілієнталя й навчив літати.
— Він гарний льотчик?
— Його хвалив Вайдеман.
Регенбах засміявся:
— Лояльний?
— Безумовно. Партії завдячує своєю кар'єрою. І характер у нього справжнього наці. Ніцшеанський тип, якщо хочете. Обожнює фюрера й поклоняється йому. На мій погляд, щиро. А чому б ні?