Регенбах не відповів. Він задумливо розглядав Париж. Раптом він знову повернувся до Коссовські:
— Ви знаєте про те, Зігфріде, як спритно Піхт топить Хейнкеля? Хейнкеля не любить Гіммлер.
— Чому топить?
— Підслухана мною розмова…
— Ви гадаєте, Піхт працює на гестапо?
— Я питаю вас.
— Ну, якщо він не працює на нас, то повинен же він на когось працювати. Адже хтось приставив його до Удета.
— Ви мудрі, Зігфріде. Але ж міг би він працювати й на нас. Чи не правда? Як часто ви з ним зустрічаєтесь?
— У нас мало спільних знайомих, — відповів Коссовські.
— Даремно. Таких людей не варто випускати з поля зору.
Коссовські згадав, як зовсім зеленим появився перед ним Піхт в Іспанії. Щось подібне до близькості навіть виникло потім. Але після випадку з полковником Штейнер-том — зв'язковим адмірала Канаріса — дружба якось розклеїлась. «Штейнерт, Штейнерт, царство тобі небесне…»
Піхт побачив Вайдемана на параді на честь перемоги над Францією. Ввечері вони домовилися зустрітися в «Каруселі». В цьому фешенебельному ресторані німецькі офіцери почували себе досить затишно. Чужих туди не пускали. Скандалів не було. Вайдеман уже тиждень» жив Парижем, і в «Каруселі» його знали всі, і він знав усіх.
І Вайдеман, і Піхт зраділи зустрічі. В останні місяці (що не місяць, то нова війна!) їм було не до листування. На листа Піхта, одержаного в Голландії, Вайдеман так і не зібрався відповісти.
— Щось тоді стряслось, Паулю. Якась малоприємна історія. — На лобі Вайдемана зібралися рядами зморшки.
Ширококостий, трошки клишавий, з товстою червоною шиєю й опущеною головою, від чого складалося враження, ніби він збирається вдарити співрозмовника, Вайдеман був схожий на молодого бика, який ще не досяг зрілості. Піхт за роки, проведені в Швеції та Іспанії, добре вивчив його достоїнства й вади. Він знав, що Альберт був лукавий, але справедливий; сильний, але м'який; запальний, але відхідливий. У свої двадцять шість років він досить легко добився пристойного чину. Начальство знало його як енергійного офіцера, підлеглі поважали його за те, що Вайдеман міг кричати, грюкати кулаками по столу, саджати на гауптвахту; але досить було кому-небудь з вищих командирів висловити невдоволення його підлеглими, як Альберт горою ставав на їхній захист. Про авіа-групу, котрою він командував, після Польщі та Голландії міцно усталилася думка, як про найвідчайдушнішу, готову на все.
— Чорти б його побрали, справді я забув, що тоді стряслося! — ляснув себе по лобі Вайдеман.
— Та кинь ти пригадувати! Чи не все одно?! Ну, закрутився з якою-небудь прекрасною квіткаркою. Вип'ємо, Альберте, за тюльпани Голландії! За жовті тюльпани Голландії! — Піхт уже був помітно напідпитку.
— Ні, Паулю, постривай. Я згадав! Це були не тюльпани. Червоні маки. Ціле поле червоних маків. І звідти стріляли.
— Війна, — лаконічно зауважив Піхт.
— Ні, не війна, Паулю. На війні стріляють люди. А стріляли не люди. Червоні маки. Там більше нікого не було. Ми прочесали все поле, Паулю. Стріляли червоні маки!
— Вип'ємо за червоні маки!
— Постривай, Паулю. Вони поранили генерала Шту-дента. В голову. Він чудом лишився живий. І я чудом лишився живий. Я стояв від нього на крок позаду. Клемп стояв далі, і його вбили.
— Вип'ємо за Клемпа! Даремно вбили Клемпа! Дурень він був, твій Клемп. Йому б жити та жити.
— Паулю, ти знаєш мене. Я не боюсь смерті. Я на неї надивився. Але я не хочу такої смерті. Куля невідомо від кого. Чужа куля. Не в мене послана. Можливо, я просто втомився, Паулю? Третя кампанія за рік. — Вайдеман трохи нахилився до Піхта, намагаючись піймати вираз його ясних очей, але той дивився на сцену, на відомого шансоньє, який кривлявся перед мікрофоном.
Посмикуючи тонкими ногами, той співав французькою мовою німецьку солдатську пісню:
«Світ сивий, світ старезний, розтрощимо всім черепи. Крокуй бадьоріше, Рахте, дівчатка на тебе чекають…»
— Слухай, Паулю, — Вайдеман стишив голос, — Зейц тепер служить у Мессершмітта?
— Атож. Але не в Мессершмітта. В Пммлера. Він відповідає за таємність робіт. А на біса тобі Зейц?
— Чи не здається тобі, що я природжений льотчик-випробувач?
Піхт відвернувся від сцени, зацікавлено подивився на Вайдемана:
— Ой Альберте, яка ганьба! Тобі захотілося в тил. Вітаю!
— Та ти що, Паулю! — скипів Вайдеман.
— Я пожартував, полігон теж не мед, і добрі льотчики там потрібні… Але Зейц тобі не допоможе. Мессершмітт його не дуже шанує.