— Значить, марна справа?
— Із Зейцем марна. Але чому б тобі про цю маленьку послугу не попросити свого давнього друга Піхта? Піхт не такий уже пішак у Берліні.
— Паулю!
— Замовляй шампанське і вважай, що з фронтом по-кїнчено. Завтра я познайомлю тебе з Удетом, і пиши рапорт про переведення. Я сам відвезу тебе в Аугсбург. Тільки доп'ємо спочатку, старий дезертире!
Вайдемана пересмикнуло:
— Якщо ти вважаєш…
— Годі сердитись, Альберте. Я ж сам став тиловим пацюком. І якщо тебе тягне в Німеччину, то мене часом тягне на фронт. Хочеться діла, Альберте. Справжнього діла! — Піхт устав, його заводило. — Вип'ємо за справжнє діло! За справжню війну, чорти б його побрали!
Коли Піхт сів, Вайдеман знову потягнувся до нього:
— Паулю, а тоді, в останні дні Іспанії, ти знав, що Зейц працює на гестапо?
— І гадки не мав.
— От і я теж.
— Лише одного разу, — п'яно повертаючи язиком, промовив Піхт, — сталася одна штука. Але тебе, на щастя, вона не торкнулася. Ти був на іншому аеродромі. Вона торкнулася Зейца, мене і Коссовські…
— А ось, до речі, й вони, — сказав Вайдеман, намагаючись піднятися назустріч Зейцу й Коссовські.
Високий і худорлявий Коссовські був у формі офіцера люфтвафе, Зейц — у цивільному.
— Чудовий ресторанчик, — засміявся Зейц, наливаючи чарки. — І прекрасно, що сюди не швендяють французи.
— Добре б нам зупинитись на Франції, — задумливо промовив Коссовські, розглядаючи на світлі пінисте вино. — Нас, німців, завжди заводить хміль перемог так само далеко, як це шампанське.
— Ні, фюрер не зупиниться на півдорозі! — грюкнув кулаком Зейц.
— Отже, «Йдемо війною на Англію, стрибаємо на Схід», — нагадав Коссовські нацистську пісеньку.
— Сила через радість — так думає фюрер, так думаємо ми. — Зейц підняв келих.
— Я згадав оду на честь Вестфальського миру, — не звертаючи уваги на Зейца, говорив далі Коссовські. — Пауль Гергардт написав про наших войовничих предків і господа бога невдовзі після Тридцятирічної війни, здається, так:
Раптом увагу Коссовські привернув молодик із синяво-чорним волоссям. Високо над головою він тримав тацю й швидко йшов через зал, прямуючи до їхнього столика. В цьому кутку за колонами сиділи лише вони — Коссовські, Піхт, Зейц та Вайдеман, але обслуговував їх інший офіціант.
Гарсон, пританцьовуючи, співав собі під носа якусь пісеньку. «Дуже невесело в Діжоні», — здається, ці слова розібрав Коссовські.
— Вибачте, панове, — схилився в поклоні офіціант. — Директор просить вас прийняти в дарунок це вино. Із Діжона. Ми одержали його в марті, а ви прийшли в травні, і, крім вас, ніхто не оцінить його божественого букета.
Коссовські взяв пляшку із старого товстого скла. На корку ще лишилися сліди плісняви — плісняви 1910 року, року його першого кохання. Прочитав етикетку.
— Так, це вино витримано в Діжоні, — сказав він і передав пляшку Піхтові.
Той подивився пляшку на світло. Вино було темно-бордове, майже чорне.
— Тридцятирічної витримки, панове!
— Передайте директорові нашу вдячність, — промовив Піхт і став сердито розливати вино в чарки.
Вранці в готелі «Тюдор» він спіймав себе на тому, що думає по-російському. В першу хвилину це засмутило його. Ніяких поступок пам'яті, — так можна провалитися на дурниці! Та що менше лишалося часу до призначеної години, то кволіше він чинив опір хвилі спогадів, що пойняли його, далеких тривог і турбот.
Механічно він пов'язав краватку, осмикнув новенький піджак.
«Як же погано зробив учора Віктор з цією дарованою пляшкою вина!.. Він міг би знайти менш ризикований спосіб попередити мене… Чи вже не міг? Він боявся, що я піду на першу явку і провалюсь… «Дуже невесело в Діжоні». «Дуже невесело в Діжоні»… Гарний я був би…»
Ніколи ще нерви його не були такі збуджені, думки непокірні, рухи несвідомі.
«Гарненьким пташеням я виявлюсь… Треба опанувати себе! Треба! Я наказую!»
Дивлячись на себе в дзеркало, він намагався погасити в очах тривогу.
— А цивільне вам личить, — сказала, кокетливо всміхаючись, покоївка.
«Бреше, дурна, бреше».
Він механічно торкнувся її круглого підборіддя.
— Цивільне мені не личить. А личать срібні погони. Звідки ти знаєш німецьку?
— Я німкеня і тут виконую свій обов'язок.
Він одвернувся, знову втупився в дзеркало, щоб упевнитися в своєму нинішньому вигляді, щоб відчепитися від настирливої думки, що ось зараз він вийде, безповоротно вийде з ролі.