Було спекотливо й душно. Удет знемагав. На міцних куцих ногах він пройшовся смугою й оглянувся на Хейнкеля. Але Хейнкель, поблискуючи єдиним оком, милувався польотом свого літака. Свого. А Удет відповідав перед Герінгом за оснащення всього військово-повітряного флоту, і для нього одного рейхсмаршал придумав і форму, і рідкісний чин — генерал-директор люфтвафе.
І Удет не міг, як Ернст Хейнкель, захоплюватися цим крихітним недоноском, хай і з реактивним двигуном.
— І це все? — запитав він, коли літачок промчав повз них, відчайдушно гальмуючи.
Хейнкель із подивом утупився в Удета. Його великий ніс почервонів, засіпалась повіка сліпого ока.
— Далебі, докторе, ви справжній ентузіаст. — Удет поклав руку на плече конструктора. — Але, боюсь, мене ці стрибки — ви не ображайтесь, якщо я назву їх жаб'ячими, — не захопили. Втім, поздоровте Варзіца. Він — хоробра людина.
— Хіба ви не хочете поздоровити його особисто?.. Він був би щасливий, — промимрив Хейнкель.
— Даруйте, докторе. Я надто довго чекав, коли ж нарешті ваше жабенятко відірветься від землі. Я поспішаю. До побачення.
Хейнкель невміло підкинув руку в нацистському привітанні, як скривджене дитя, подивився вслід квадратній генеральській спині, рвучко повернувся і, підштовхуваний сухим гарячим вітром гвинтів, що вже запрацювали, по-старечому задріботів до Варзіца, який чекав оддалік.
— Ці люди не помітять навіть божественного перста історії, — промовив він, і Варзіц розцінив цю фразу, як вибачення, що вирвалося мимоволі.
І хоч Хейнкель міг не вибачатися перед власним льотчиком-випробувачем цією завчасно придуманою фразою, він таки виправдовувався, що не зміг пояснити Удетові неймовірності того, що відбулося.
— І все ж сьогодні великий день, докторе, — сказав Варзіц.
Льотчик був схвильований несподіваним довір'ям Хейнкеля. Цей спалах відвертості означав для нього більше, ніж сама участь у вирішальному випробуванні реактивного літака. Він заступив собою і напруження страшного п'ятдесятисекундного польоту, і фантастичність перспектив, що відкрилися йому там, угорі.
Але Хейнкель уже збагнув, що, роздратований, сказав недоладну, очевидно, небезпечну фразу.
— Я впевнений, Варзіц, ВІН зрозуміє нас, — набундючившись, промовив Хейнкель, — і ВІН оцінить наші зусилля. Отож будемо працювати далі.
Хейнкель, хоча був уже старий, не втратив енергії. Не раз життя ставило його у відчайдушні ситуації, але милостива доля рятувала від банкрутства, як це трапилося в страшну інфляцію після першої світової війни та в кризу тридцятих років. Першого разу Хейнкеля виручив багатий шанувальник авіації, другого — радянське замовлення на винайдені ним катапульти й летючі човни.
Три роки тому конструктор створив двомоторний «Хейнкель-111». Машина стала основним бомбардувальником люфтвафе, виправдала себе в Іспанії. Але тут старезного конструктора захопила робота над реактивним винищувачем. Він зробив дві моделі — Хе-176 і Хе-178. Першого винищувача — «Хейнкель-176» — він і демонстрував генерал-директорові Удету.
Однак генерал сьогодні не зрозумів Хейнкеля.
— То що ж, ми ще подивимося, хто кого, — погрозив Хейнкель генеральському літакові, що зникав у спекотливій імлі червневого дня.
У цей час Удет, не заглянувши, як звичайно, до пілотської «Зібеля», пройшов у задній відсік, обладнаний під «похідний бар».
— Хай штурвал бере другий, а ти приготуй мені бренді, — сказав він шеф-пілотові Паулю Піхту.
Крижане бренді повернуло генералові втрачену бадьорість. Роздратування вщухло. До того ж літак злетів, а в повітрі Удет завжди почував себе краще.
— Ти бачив цю жабу, Паулю?
— Бачив, пане генерале, — відповів ад'ютант.
— Недоносок без пропелера. Безглузда робота. Ще бренді, Паулю!
Попестивши замилуваним поглядом п'ятиярусну батарею пляшок, найповнішу, як стверджували знавці, колекцію бренді в світі, Удет знову з тужливою гіркотою подумав: ніколи, ні, ніколи не скуштувати йому сповна всієї міцності напою, вміщеного в цих пляшках. Відтоді як він перестав літати, сп'яніння приходило до нього тьмяним, земним.
Удет глянув на ад'ютанта. Той зосереджено готував нову суміш із бренді та лимонного соку.
Прямому, інколи навіть грубуватому генералові був до вподоби цей молодик — розумний, кмітливий, відданий. З ним Удета звела доля в Швеції. Піхт хотів здобути офіцерський чин у бою, й Удетові довелося пристати на його прохання — послати в Іспанію, хоча срібні погони ад'ютантові Удета були забезпечені й без цього ризику. Та Удет сам був такий відчайдушний і не любив протегування. Певна річ, Піхта випробовували в різних установах, Піхта перевіряли. Генерал-полковникові, згодом генерал-директорові люфтвафе, заступникові самого Герінга, годився шеф-пілот і ад'ютант з вищим чином і становищем, але Удет умів цінувати і хоробрість, і відданість, і ту особливу любов до авіації, яка зріднила їх обох — старого й молодого.