Чи ж не правда?
Це питання сповнило його якимось дивним, тривожним відчуттям неспокою, але оскільки іншої відповіді, крім украй очевидної, не було, стрілець вирішив відкласти його на потім. Окинувши поглядом пустелю, він подивився на сонце, яке вже хилилося до дальнього краю неба, що був не зовсім на заході (і це непокоїло). Він підвівся, зняв із пояса рукавички з сиром'ятної шкіри й заходився рвати чортове зілля, аби розкласти багаття на попелищі, яке залишив по собі чоловік у чорному. Ця гірка іронія, як і спрага, здалася стрільцеві дуже привабливою.
Тільки тоді, коли від дня залишилися лиш скороминуще тепло і злорадна помаранчева лінія-усмішка на монотонному горизонті, стрілець дістав із сумки кремінь і кресало. Він сидів, поклавши свої ґунна[6] на коліна, і невпинно дивився на південний схід, у напрямку лінії гір. Він не сподівався побачити ні тонку цівку диму від нового вогнища, ні помаранчевий відблиск полум'я, але все одно спостерігав, бо без спостереження не обійтися. До того ж воно давало якусь гіркотну втіху. «Ти не побачиш того, що не шукаєш, шмаркачу, — сказав би Корт. — Ну ж бо, скористайся даром, яким наділили тебе боги».
Але там не було нічого. Він був близько, відносно близько. Та недостатньо близько для того, щоби побачити дим у присмерку чи помаранчевий відблиск багаття.
Приклавши кремінь до кресала, стрілець висік іскру на сухе пошматоване зілля, бурмочучи при цьому стародавні та всевладні слова, позбавлені будь-якого сенсу: «Іскро в пітьмі, а мій владика де? Себе я зраджу? Чи зостануся собою? Вогонь нехай на землю табору прийде». Дивовижно, але деякі слова і звички з далекого дитинства падали на узбіччя й залишалися позаду, а деякі міцно чіплялися за життя, з плином часу переростаючи у дедалі важчу ношу.
Він ліг, захистившись од вітру своїм невеличким щитом, щоби дим, який викликає марення, відносило у пустелю. Напрям вітру був незмінним, тільки шерстяні очіски вряди-годи оберталися по колу.
Зорі над головою, теж незмінні, не мерехтіли. Мільйони світил і світів. Приголомшливі сузір'я, холодний тон усіх спектральних кольорів. На його очах фіолетовий колір неба потьмянів, поступившись місцем чорному, як смола. Під Старою Матір'ю з'явився метеорит, накреслив коротку видовищну дугу і, блимнувши, згас. Полум'я відкидало чудернацькі тіні, поки чортове зілля, повільно згоряючи, набувало нових обрисів — не ідеограми, а звичайного хреста, що викликав якесь тривожне відчуття страху своєю значущою очевидністю. Викладаючи свій хмиз, стрілець думав не про красу, а про користь, і це відбилося у його формі. Вона свідчила про чорне й біле. Вона свідчила про людину, яка вирівнює погані картини, що криво висять у дивних номерах готелів. Багаття горіло повільно, і полум'я було рівномірним, а в його розжареній серцевині танцювали примари. Стрілець цього не бачив. Поки він спав, два малюнки — мистецтво і ремесло — сплавилися в один. Завивав вітер, ця відьма, в череві якої засів рак. Час від часу капризний низхідний потік повітря здіймав вихор диму, жбурляючи його стрільцеві в обличчя, і той вдихав його. Від цього нагромаджувалися сновидіння, так само, як із якогось маленького подразника в мушлі може з часом вирости перлина. Іноді стрілець стогнав разом із вітром. Зірки дивилися на це згори так само байдуже, як споглядали вони війни, розп'яття, воскресіння. Йому б це теж сподобалося.
II
Він зійшов униз із останнього передгір'я, ведучи з собою мула, очі якого від спеки вже потьмяніли і повилазили з орбіт. Три тижні тому він проминув останнє містечко, і відтоді йому супутниками були сам лише спорожнілий тракт для диліжансів та зрідка — скупчення землянок поселян прикордоння. Земляні помешкання занепали, залишилися лише поодинокі хатини, у яких жили здебільшого прокажені й божевільні. Божевільних він вважав кращою компанією. Один із них вручив йому лісовий компас із іржостійкої сталі й попросив передати його Ісусові. Стрілець прийняв його з усією належною серйозністю і пообіцяв, що, як побачить Його, то неодмінно віддасть компаса. Він не думав, що це станеться, але все могло бути. Одного разу він уздрів тахіна — то був чоловік із головою крука — але, зачувши його привітання, незаконнонароджена істота сахнулася і втекла, викаркуючи щось подібне до слів, можливо, навіть прокльони.