Бібліотека пригод на суходолі, на морі і в повітрі
ШУКАЧІ БЛАКИТНИХ ПЕРЛІВ
АТЛАНТІЙСЬКА ФОРТЕЦЯ.
За високими скелястими берегами Нормандії, шумить сіро-синій і грізний Атлантик.
Сиві хвилі набігають одна на одну і розбиваються у водяну пиль. Море лютує, сердито шпурляє піною на високий беріг, що зупиняє відвічний наступ на суходіл.
Свіжий, солонуватий вітер мчить над хвилями, легко опановує простір над землею, і переможно дзичить у рештованнях фантастичних споруд, вони заглибилися в землю і вп'ялися в небо, немов щогли викинутої на берег ескадри кораблів. На горі, де збіглося павутиння залізних каркасів, височить, немов гніздо чудернацького птаха, командний пункт укладчика бетону.
Здається, все має своє місце, вагу і призначення: і море, і земля, і, навіть, це чуже небо. Лише Роман – юнак з далеких степових просторів, зовсім недоречі опинився у цьому гнізді, на височині сімдесят метрів. Виром величезної, небувалої війни, вихоплено його з батьківщини і, не спитавши бажання, кинуто на береги далекого океану. Чи не примхи долі, що лютий ворог примусив його керувати машиною, яка без втоми, немов чудернацька і хижа потвора, ковтає воду, пісок, каміння, мішає з цементом і готує рідкий бетон.
Роман Журба любить мріяти. Він дивний фантаст і, коли хочете, трохи скептик.
– Чи потрібне тобі, Романе, це будівництво? – питає він самого себе.
– Ні, тисячу разів ні! – відповідає Журба на власне запитання.
Романові шістнадцять років, але все його молоде життя таке незвичне і бурхливе. Юнакові здається, що він вже став дорослим і навчився розрізняти поважне від дурниць, потрібне від безглуздя.
З гори, на ажурній стрілі «Деріка», поволі спускається величезний кіш рідкого бетону.
– Майна! Майна! – гукає Роман машиністові і важкий кіш підкоряється наказові хлопця. Він, немов диригент, ледве помітними рухами п'ястука, керує укладкою бетону.
Складна техніка праці подобається хлопцеві. Відколи він стоїть, у височині, в густому мереживі залізних каркасів – відтоді він уважніший: Це легша праця, ніж та, що була раніше – вантажити пісок. Що кілька хвилин, коли кіш повертається за новою порцією бетону, настає коротка перерва – тоді юнак мріє. Роман великий мрійник, і які лише мрії не повстають за довгий робочий день: то він лицар-переможець, повертає на вільну батьківщину, то мрії сягають так високо, що він бачить себе керівником власної держави, побудованої на засадах братерства і волі, то виступає як радник на всесвітньому конгресі... Нема межі юнацьким фантастичним бажанням.
Їноді думки, немов тіні чорних воронів, проносяться зграєю різних – Чому? Сотні – «чому» повстають вогневим знаком питання.
– Чому він, степовик з далекого любого краю, мусить будувати цю велетенську, потворну споруду? – питає юнак, і приклавши руку до лоба, захищаючи від сонця жваві очі, немов гарні перестиглі каштани, поволі оглядає краєвид Романові з гори видко все, і море, і суходіл. Он мчать невеличкі, верескливі локомотиви, вагончики з піском до фабрики бетону, он кільканадцять зашмальцьованих земляків котять величезну катушку електричного кабелю. Далі, вздовж всього берега, тягнеться, гублячися в обрії, величезне будівництво.
З різноманітних споруд у вигляді кубів, трапецій, гарматних веж, складаються модерні фортеці атлантійського валу, що відгорожують землю від моря.
Роман на хвилину зажмурив очі й видалося йому, що у фантастичній казці бачить бій велетнів: земля, немов жива істота, притаїлася, пала ниць, одягла величезні округлі шоломи залізобетонових гарматних гнізд і очикує, що море ось-ось кинеться у лютому, ємертельному шалі нечуваного змагу.
Суходіл уперто намагався захищатися від моря, але воно вийшло з берегів і заливало вогнем перелякану землю…